Так воно й було.
Я не хотів чути, не хотів знати. Відійшов обережним старечим кроком. Довкола нас маячили великі кам’яні блоки. Попереду щось тихо клацало і брязкало. Я перетнув різкі кам’яні тіні, знову вийшов на місячне світло.
Колись ти ділив зі мною моє тіло. Це схоже?
— Ні. — Я промовив це слово вголос, а тоді почув тихе шкрябання. — Що це?
Піду глянути. — Вовк розтанув між тінями. — Це просто Непахучий. Він від тебе ховається. Він тебе не пізнає.
Я знав, де його знайти. Не поспішав. Це тіло насилу могло рухатися, не кажучи вже про швидкий рух. Коли я дістався Дівчини-на-Драконі, мені було страшенно тяжко вибратися на її поміст. Нарешті піднявшись, я побачив розкидані всюди свіжі уламки. Обережно опустився на холодний камінь, сів біля ніг дракона. Глянув на його працю. Він майже вивільнив її.
— Блазню? — неголосно покликав я крізь ніч.
Він повільно вийшов із тіней, став переді мною, опустивши очі.
— Мій королю, — сказав тихо. — Я намагався. Та не можу втриматися. Не можу просто покинути її тут…
Я мовчки кивнув. Біля підніжжя помосту заскавчав Нічноокий. Блазень зиркнув на нього, тоді знову на мене. Його обличчям промайнув здивований вираз.
— Мілорде? — спитав він.
Я потягся до нитки Скілл-зв’язку між нами, знайшов її. Блазневе обличчя стало дуже нерухомим, він намагався збагнути. Підійшов, сів поруч зі мною. Дивився на мене, наче міг зазирнути під шкіру Веріті.
— Мені це не подобається, — мовив нарешті.
— Мені теж, — погодився я.
— Чого ж ти….
— Краще не знати, — коротко відповів я.
Якийсь час ми сиділи мовчки. Тоді Блазень сягнув назад, змахнув жменю свіжих кам’яних уламків із драконячої лапи. Не уникав мого погляду, а втім, долото з-під сорочки витяг крадькома. Замість молотка мав камінь.
— Це долото Веріті.
— Знаю. Йому воно вже не потрібне, а мій ніж зламався. — Він обережно притис край долота до каменю. — Та й ним краще працювати.
Я дивився, як він відбиває черговий уламок. Припасував свої думки до його свідомості.
— Вона тягне з тебе силу, — тихо зауважив я.
— Знаю. — Уламок відбито. — Мені було цікаво. А мій дотик завдав їй болю. — Він знову приклав долото. — Відчуваю, що завинив перед нею.
— Блазню. Вона може забрати все, що ти їй запропонуєш, а цього однаково не вистачить.
— Звідки ти знаєш?
Я стенув плечима.
— Це тіло знає.
Тоді я глянув, як він приклав свої Скілл-пальці до місця, по якому бив долотом. Я здригнувся, але не відчув від неї болю. Вона щось у нього забрала. Але ж у нього не було Скіллу, щоб формувати її руками. Те, що він їй давав, могло її тільки терзати.
— Вона схожа мені на мою старшу сестру, — сказав Блазень у ніч. — Мала золоте волосся.
Я сидів у приголомшливій тиші. Не дивлячись на мене, він додав:
— Я хотів би знову її побачити. Колись вона страшенно мене розпещувала. Я хотів би знову побачити всю мою сім’ю. — Його голос був тоскним, пальці бездіяльно бігали по оббитому камені.
— Блазню? Дозволиш мені спробувати?
Він кинув мені майже ревнивий погляд.
— Вона може тебе не прийняти, — перестеріг мене.
Я усміхнувся йому. Усмішкою Веріті крізь його ж бороду.
— Між нами є зв’язок. Тонкий, як нитка. Ні ельфійська кора, ні твоя втома його не зміцнюють. Але він є. Поклади руку мені на плече.
Я не знав, чого так зробив. Може, тому, що він ніколи досі не казав мені про сестру чи дім, за яким тужив. Я не хотів зупинятися та замислюватися. Не думати було куди легше, а не відчувати — й поготів. Блазень простяг до мене руку без Скіллу: щоправда, поклав її не на моє плече, а збоку на шию. Вчинив так інстинктивно і мав рацію. Шкірою до шкіри я пізнав його краще. Я підняв собі перед очі срібні руки Веріті, зачудовано глянув на них. Срібні для ока, попечені до живого для почуттів. Тоді, доки не встиг передумати, схилився і обіруч ухопив драконову безформну передню лапу.
Одразу ж відчув дракона. Він майже звивався в камені. Я пізнав край кожної луски, вершечок кожного грізного кігтя. І пізнав жінку, що його висікла. Жінок. Групу Скіллу, дуже давню. Групу Салт Солоної. Та Салт була надто пихатою. Надала скульптурному обличчю власних рис і намагалася зостатися у власній подобі, вирізавши себе на драконі, якого створила, надавши йому форму, її група. Члени групи були надто вірними Салт, щоб заперечувати. І вона майже досягла успіху. Дракона закінчено і майже наповнено. Поглинувши групу, він ожив і почав злітати. Та Салт намагалася зостатися тільки всередині скульптурної дівчини. Не віддала себе драконові, сахалася його. І дракон упав, не зумівши здійнятися, провалився в камінь, загрузнувши там назавжди. Група зосталася ув’язненою в драконі, а Салт у дівчині.