Чув гнівні крики, з якими вони шукали мене. У паніці я знову підняв свої ментальні стіни. «Бачить надто гучні сни», — звинуватив мене той перекований. Що ж, Чейд і Веріті підозрювали, що Скілл притягує перекованих. Можливо, гострота почуттів, якої він вимагав, і переростання цих почуттів у Скілл щось у них розворушували та нагадували їм про все, ними втрачене.
І змушували їх бажати смерті того, хто ще міг відчувати? Можливо.
Брате?
Це озвався Нічноокий, чимось притишений або з дуже далекої відстані. Я відважився трішки відкритися перед ним.
Зі мною все гаразд. Де ти?
Просто тут. — Я почув шелест — і зненацька він уже майже поруч, повзе до мене. Торкнувся носом моєї щоки. — Ти поранений?
Ні. Я втік.
Мудро, — зауважив він, і я відчув, що він справді так думає.
Але я також відчув, що він здивований. Нічноокий ніколи досі не бачив, щоб я тікав від перекованих. Раніше я завжди стояв і бився, а він стояв і бився поруч зі мною. Що ж, тоді я зазвичай був добре озброєним і ситим, а вони виснажені голодом та холодом. А тут троє проти одного, коли єдина твоя зброя — запоясний ніж. Мало шансів перемогти, навіть коли знаєш, що вовк поспішає на допомогу. У цьому не було жодного боягузтва. Кожен би так зробив. Я кілька разів подумки повторив це.
Все гаразд, — заспокоїв мене Нічноокий. Тоді додав: — Не хочеш вилізти?
Пізніше. Коли вони підуть, — утихомирив я його.
Їх давно вже нема, — відповів він мені. — Пішли, коли ще сонце було високо.
Я хотів би впевнитися.
Я певен. Я бачив, як вони йдуть. Ішов слідом за ними. Вилазь, менший братчику.
Я дозволив Нічноокому витягти мене з ожинових хащів. Вибравшись, я зауважив, що сонце майже сіло. Скільки ж годин я провів там, з омертвілими чуттями, наче равлик, що забився у свою мушлю? Струснув спереду бруд зі свого одягу, ще недавно такого чистого. Була там і кров, кров молодика у дверях. «Доведеться знову прати вбрання», — по-дурному подумав я. Якусь мить міркував про те, що слід наносити води, підігріти її та змити кров, а тоді збагнув, що не зможу повернутися до хатки і знову опинитися у пастці.
Але все-таки там було моє вбоге майно. Чи принаймні те, що перековані від нього залишили.
Коли зійшов місяць, я набрався відваги, щоб підійти до хатки. Це була добра місячна повня, вона освітила широку леваду перед хатиною. Якийсь час я сидів навпочіпки на вершині пагорба, дивлячись униз і шукаючи тіней, що могли там ворухнутися. Один чоловік лежав у глибокій траві біля дверей хатки. Я довго стежив за ним, виглядаючи якогось руху.
Він мертвий. Понюш своїм носом, — порадив мені Нічноокий.
Це був той, з ким я зіткнувся у дверях. Мій ніж мусив завдати йому серйозної рани, перекований не зайшов далеко. А втім, у темряві я стежив за ним так ретельно, наче він був пораненим ведмедем. Та невдовзі почув солодкавий запах мертвого тіла, що весь день пролежало під сонцем. Він простягся на траві долілиць. Я не перевернув його, а обійшов широкою дугою.
Крізь вікно зазирнув до хати, кілька хвилин вивчав темряву всередині.
Нікого там нема, — нетерпляче нагадав мені Нічноокий.
Ти певен?
Так само, як певен, що маю вовчого носа, а не ту марну грудку під очима. Мій брате…
Він не закінчив цієї думки, та я відчув його безсловесний неспокій за мене. Я майже поділяв це почуття. Частина мене знала, що боятися нічого, бо перековані забрали, що хотіли, і пішли собі. Інша частина не могла забути тягаря того чоловіка на мені і сили того копняка. Колись мене так само притисли до кам’яної підлоги підземелля, били кулаками й ногами, а я нічого не міг зробити. Тепер, коли цей спогад повернувся, я міркував, як житиму з ним.
Нарешті я ввійшов до хатки. Навіть змусив себе запалити світло, навпомацки знайшовши кремінь. Поспіхом, тремтливими руками зібрав те, що перековані мені залишили, і загорнув у плащ. Відчинені двері за мною скидалися на грізну чорну щілину, крізь яку вони щомиті могли ввійти. Та, зачинивши їх, я міг би потрапити у пастку всередині. Навіть Нічноокий, що стеріг порога, не міг мене заспокоїти.