Кеттрікен, як мені здавалося, не приймала думки, що Веріті мусить померти, аби оживити дракона, аж до моменту, коли він поцілував її на прощання. Поцілував так обережно, широко розвівши руки, схиливши голову, щоб жодна срібна смужка не торкнулася її обличчя. Попри все, це був ніжний поцілунок, жагучий і тривалий. Вона ще на мить припала до нього. Тоді він щось тихо сказав їй. Кеттрікен одразу ж торкнулася руками низу живота.
— Як ти можеш бути таким певним? — спитала його, а сльози тим часом текли їй по щоках.
— Я знаю, — твердо сказав Веріті. — Тому перше моє завдання — доставити тебе до Джампі. Цього разу мусиш бути в безпеці.
— Моє місце в Оленячому замку, — запротестувала вона.
Я думав, що він заперечить. Але…
— Твоя правда. Так і є. Я понесу тебе туди. Прощавай, моя кохана.
Кеттрікен не відповіла. Стояла, дивлячись, як він відходить від неї, на її обличчі виразно малювалося нерозуміння.
Після всіх днів, які ми провели, прагнучи цього, кінець здавався квапливим і недоладним. Кеттл тяжкими кроками ходила довкола дракона. Попрощалася з нами так, наче всі її думки були зайняті чимось іншим. Тепер блукала поблизу нього. Тяжко дихала, ніби щойно бігала наввипередки. Раз у раз торкалася дракона, гладила пучками пальців, проводила долонями. Під її дотиком хвилями розходився колір, завмирав, повільно блякнув.
Веріті більше переймався своїми прощаннями. Старлінг застеріг:
— Дбай про мою пані. Добре й істинно співай свої пісні. Хай ніхто ніколи не засумнівається, що дитина, яку вона носить, — моя. Покладаю цю турботу на тебе, менестрелько.
— Зроблю, що в моїх силах, мій королю, — поважно відповіла Старлінг.
Менестрелька підійшла до Кеттрікен, стала поруч неї. Мала разом із королевою летіти на широкій драконячій спині. Постійно обтирала вологі долоні об поділ туніки й перевіряла, чи добре прикріплений заплічний мішок з арфою. Послала мені нервову усмішку. Ніхто з нас обох не потребував більшого прощання.
Моє рішення зостатися дуже всіх схвилювало.
— Регалові солдати що хвилина, то ближче, — знову нагадав мені Веріті.
— Тож вам слід поспішити, щоб я забрався з каменярні, перш ніж вони дістануться сюди, — відповів я.
Він насупився на ці слова.
— Якщо побачу на шляху якісь Регалові війська, подбаю, щоб вони далеко не зайшли, — запропонував мені.
— Не ризикуйте моєю королевою, — перестеріг я.
Нічноокий був моїм виправданням. Не мав охоти летіти на драконі. А я не міг його покинути. У мене не було сумнівів, що Веріті знав справжню причину. Я не думав повертатися до Баку. Вже змусив Старлінг пообіцяти мені, що в пісні не буде згадки про мене. Нелегко було витиснути з менестрельки цю обіцянку. Але я наполіг. Не хотів, аби Барріч чи Моллі довідалися, що я ще живий.
— У цьому, любий друже, ти був Жертовним, — тихо сказала Кеттрікен.
Не могла зробити мені більшого компліменту. Я знав, що з її вуст ніколи не злетить жодне слово про мене.
Труднощі виникли з Блазнем. Усі наполягали, щоб він летів із королевою та менестрелькою. Він навідріз відмовився. «Білий Пророк залишиться з Каталізатором», — це й усе, що сказав. Про себе я вважав, що Блазень більше хоче залишитися з Дівчиною-на-Драконі. Схибнувся на її пункті, і це мене жахало. Йому доведеться з нею розлучитися, доки Регалові війська дістануться каменярні. Я сказав йому це віч-на-віч, він погодився, кивнувши головою. Легко, але неуважно. Я не сумнівався, що Блазень має якісь власні плани. Та нам забракло часу на суперечку.
Настала мить, коли Веріті не мав уже приводу зволікати довше. Ми обмінялися небагатьма словами, та я відчував, що багато й не треба. Все, що тепер відбувалося, здавалося мені неуникним. Було так, як сказав Блазень. Озираючись назад, я міг розгледіти, де його пророцтва колись давно змели нас у це річище. Нікого не можна винуватити. Ніхто не був безневинним.
Веріті кивнув мені, тоді повернувся і пішов до дракона. Потім зненацька зупинився. Обернувся, розстебнув свій поношений мечовий пояс. Підійшов до мене, легко обгорнувши пояс довкола піхов.
— Візьми мого меча, — несподівано сказав він. — Я його не потребуватиму. А ти, здається, загубив той, який я дав тобі раніше.
Раптом зупинився на півкроці, наче знову про щось подумав. Поспіхом витяг меча з піхов. Востаннє провів срібною рукою по клинку, меч засяяв під його дотиком. Шорстким голосом зауважив: