— Було б нечемно щодо талантів Год віддавати його з тупим лезом. Дбай про нього краще, ніж я, Фітце. — Знову сховав меча в піхви. Коли я взяв клинок, зустрівся зі мною поглядом. — І про себе дбай краще, ніж я. Я любив тебе, знаєш, — промовив хрипко. — Попри все, що з тобою зробив, я любив тебе.
Спершу я не міг вигадати жодної відповіді. Тоді, коли Веріті підійшов уже до свого дракона і поклав руки йому на лоб, я відповів:
Я ніколи не сумнівався. Ніколи не сумнівайтесь, що й я любив вас.
Либонь, зроду не забуду останньої усмішки, кинутої ним через плече. Його очі востаннє помандрували до королеви. Твердо притиснув долоні до точеної драконячої голови. Відходячи, дивився на Кеттрікен. Я на мить відчув запах її шкіри, згадав смак її вуст на моїх губах, гладеньке тепло її оголених рамен під дотиком моїх рук. Тоді цей легенький спогад зник, разом із Веріті та Кеттл. Для мого Віту і Скіллу вони щезли так повно, наче їх перековано. Одну неспокійну мить я бачив порожнє тіло Веріті. Тоді він влився в дракона. Кеттл стояла, спершись об плече статуї. Вона відійшла швидше, ніж Веріті, розлилася по лусці бірюзою та сріблом. Кам’яне створіння забарвилось, покрилося кольором. Ніхто не смів і дихнути, тільки Нічноокий тихо заскавчав. Під літнім сонцем панувала велика тиша. Я чув, як Кеттрікен один раз придушено схлипнула.
Тоді, мов повіяв раптовий вітер, велике лускате тіло втягло до легень повітря. Коли дракон розплющив очі, вони виявилися чорними та блискучими. Це були очі Провісника, і я знав, що крізь них дивиться Веріті. Здійняв велику голову на звивистій шиї. Потягся, мов кіт, схиляючи зміїні плечі та поводячи ними, випустив кігті. Відвів назад пазуристі лапи, кігті глибоко занурилися в чорний камінь. Зненацька розгорнув величезні крила, — наче вітрила піймали вітер. Трусонув ними, як яструб, коли той поправляє пір’я. Знову склав, щільно притуливши до тіла. Хвіст шмагонув батогом, здіймаючи в повітря кам’яну куряву і дрібну гальку. Велика голова обернулася, очі вимагали, щоб ми були так само задоволені його новим я, як і він сам.
Веріті-Дракон рушив уперед, аби відрекомендуватися своїй королеві. Схилив перед нею голову, порівняно з якою Кеттрікен видалася карлицею. Я бачив, як вона повністю відбилася у блискучому чорному оці. Тоді він зігнув плече, запрошуючи її піднятися.
На мить її обличчя опанувала туга. Тоді Кеттрікен вдихнула і стала королевою. Безстрашно рушила вперед. Поклала руку на блискучо-синє плече Веріті. Його луски були ковзкими, вона трохи послизнулася, вибираючись йому на спину, а тоді пересуваючись уперед, де могла сісти верхи на його шиї. Старлінг кинула мені погляд, зляканий і здивований водночас, тоді рушила слідом за королевою, повільніше, ніж вона. Я бачив, як менестрелька займає місце позаду Кеттрікен і ще раз перевіряє, чи заплічний мішок з арфою добре приторочений.
На прощання Кеттрікен здійняла руку. Щось крикнула, та вітер, здійнятий драконовими крилами, відібрав у мене її слова. Раз, удруге, втретє він змахнув ними, наче випробовуючи. Колючий кам’яний пил і галька летіли мені в обличчя, Нічноокий притисся мені до ноги. Дракон присів, підтяг під себе великі лапи. Широкі бірюзові крила знову забилися, і раптом він здійнявся. Це не був граціозний злет, дракон трохи перехилився, підносячись у повітря. Я бачив, як Старлінг відчайдушно тримається за Кеттрікен, але королева схилилася вперед, до його шиї, і крикнула щось підбадьорливе. За чотири удари крила перенесли дракона через половину обширу каменярні. Він здійнявся, облетів пагорби та дерева довкола неї. Я розгледів, як він опустив крила і повернув, аби оглянути дорогу Скіллу, що вела до каменярні. Тоді його крила рівномірно забилися, здіймаючи дракона дедалі вище. Його черево було блакитнувато-білим, як у ящірки. Я примружив очі, щоб придивитися до нього на тлі літнього неба. Тоді дракон, як срібно-синя стріла, помчав до Баку. Я довго дивився йому вслід, коли він давно вже зник з поля зору.
Нарешті я видихнув. Тремтів. Обтер очі рукавом, повернувся до Блазня. Його не було.
— Нічноокий! Де Блазень?
Ми обидва знаємо, куди він пішов. Немає потреби кричати.
Я знав, що він має рацію. А все-таки відчував якусь нагальну тривогу і не міг опертися їй. Збіг кам’яним схилом, залишивши спорожнілий поміст.
— Блазню? — кликав я, підбігаючи до намету.
Навіть зупинився, заглянув досередини, сподіваючись, що він пакує майно, яке ми заберемо з собою. Не знаю, чого я дозволив собі цю блазенську надію.