Ось і весь мій план. Я уникав обмірковувань, як цього доп’ясти. Уникав переживань через усе, чого не знав. Просто йшов уперед, день за днем, доки не досягну своєї мети. Цього я навчився, коли був вовком.
Я знав узбережжя з літа, коли орудував веслом на військовому кораблі Веріті, званому «Раріск», але не мав ближчого знайомства з краєм у глибині Баку. Щоправда, якось я проїхав ним, дорогою в Гори, на церемонію зашлюбин Кеттрікен. Тоді я був одним із учасників весільної валки, мав доброго коня і добре спорядження. Тепер я подорожував сам, пішки, тож мав час обдумати побачене. Ми перетинали якісь дикі землі, та багато з них колись були літніми пасовищами для стад овець, кіз і більшої худоби. Час від часу переходили луги, зарослі некошеною травою по груди заввишки, і натикалися там на вівчарські хатини, холодні й покинуті з минулої осені. Стада, які траплялися нам по дорозі, були малими і близько не такими, як я затямив з минулих років. Я бачив куди менше свинопасів і гусячих пастушок, ніж їх було під час моєї першої подорожі цими землями. Підійшовши ближче до Оленячої ріки, ми проминули поля зі збіжжям, теж значно менші, ніж я пам’ятав. Багато доброї землі лежало облогом, зарісши дикими травами.
Я не міг цього збагнути. Я бачив, як таке діялося на побережжі, де часті піратські наїзди нищили селянські стада і посіви. Останніми роками все, що вціліло від вогню чи грабежів піратів червоних кораблів, йшло на податки, на військові кораблі та солдатів, що насилу могли захистити узбережжя. Але я гадав, що у верхів’ях ріки, куди пірати не добиралися, мешканцям ведеться краще. Побачене мене засмутило.
Невдовзі ми дісталися шляху, що вів уздовж Оленячої ріки. Рух тут був куди меншим, ніж я пам’ятав, як на дорозі, так і на воді. Подорожні, з якими ми зустрічалися, були грубими та неприязними, навіть коли Нічноокого не було видно. Раз я зупинився біля сільського дворища, щоб спитати, чи можна витягти холодної води з їхньої криниці. Мені дозволено, але ніхто не відкликав собак, які гарчали, доки я набирав воду, а коли я наповнив свій бурдюк, жінка сказала, що краще б мені піти собі. Таке ставлення до подорожніх здавалося загальним.
Що далі я йшов, то гірше ставало. Мандрівники, з якими я перетинався, не були ні купцями з возами, повними добра, ні селянами, що везли вирощене на ринок. Натомість траплялися вдягнуті в дрантя родини, усе їхнє майно поміщалося в один-два ручні візки. Очі дорослих були суворими й непривітними, а в дітей часто хворобливо порожніми. Усі мої надії знайти поденну працю по дорозі швидко зійшли нанівець. Ті, що й далі мали доми і господарства, ревно їх стерегли. На подвір’ях валували собаки, а коли сутеніло, парубки з ферм стерегли новий урожай полів і садів від злодіїв. Ми проминули кілька «жебрачих міст», зборища сяк-так склепаних хатчин і наметів при дорозі. По ночах там яскраво палали багаття, а похмурі дорослі з палицями й піками стояли на варті. За дня діти сідали край шляху і жебрали у подорожніх милостиню. Я починав розуміти, чому нечисленні купецькі вози, які ми зустрічали, мали таку сильну охорону.
Так ми йшли дорогою кілька ночей, тихо, мов привиди, минаючи численні хутори, доки не дісталися якогось більшого містечка. Коли наближалися до передмість, нас наздогнав світанок. Коли ж із нами порівнялися якісь ранні купці з возом курчат у клітках, ми зрозуміли, що настав час забратися всім з очей. День пересиділи на невеликому пагорбі, звідки відкривався вид на місто, наполовину збудоване над водою. Я не міг заснути, тож сидів і дивився на торгівлю, що йшла на дорозі внизу. До міських пристаней були прив’язані малі та великі човни. Час від часу вітер доносив до мене крики залог, що сходили з кораблів. Якось я почув навіть уривок пісні. Самому на подив, мене потягло до власного роду. Я залишив Нічноокого спати, але спустився лише до струмка біля підніжжя пагорба. Взявся прати свою сорочку і штани.
Нам слід уникати цього місця. Як підеш туди, спробують тебе вбити, — послужливо озвався Нічноокий.
Сидів біля мене на березі струмка і дивився, як я обмиваюся, а небо тим часом сповивала вечірня темрява. Мої сорочка та штани майже висохли. Я намагався пояснити йому, чому хочу, щоб він почекав, доки я сходжу до міста, до тамтешнього заїзду.
Чого б їм хотіти мене вбити?
Ми тут чужі, входимо на їхню мисливську територію. Чого б їм не спробувати нас убити?
Люди не такі, — терпляче пояснив я.
Ні. Твоя правда. Радше посадять тебе до клітки і поб’ють.