Ні, вони так не зроблять, — твердо наполягав я, приховуючи цим власні побоювання, чи ніхто мене не розпізнає.
Вони вже так робили, — нагадав він. — З нами обома. І це була твоя власна зграя.
Я не мав чим заперечити, тож пообіцяв:
Буду дуже, дуже обережним. Це довго не триватиме. Я просто хочу трохи послухати їхні розмови, аби знати, що відбувається.
Чого нас має турбувати, що з ними відбувається? З нами відбувається те, що ми не полюємо, не спимо, не подорожуємо. Вони — не наша зграя.
Це може підказати нам, чого очікувати від дальшої подорожі. Я можу довідатися, чи на дорозі завізно, чи є робота для мене на день-два, щоб роздобути кілька монет. Ось так.
Можемо просто піти далі і подивитися самі, — вперто зауважив Нічноокий.
Я натяг сорочку і штани на вогке тіло. Пальцями відкинув назад волосся, витиснув із нього воду. За звичкою зв’язав його у вояцький хвіст. Тоді прикусив губу і замислився. Я ж мав видавати себе за мандрівного писаря. Розв’язав хвоста, пустив волосся вільно. Сягало мені майже по плечі. Трохи задовге, як для писаря. Більшість із них коротко обтинала волосся, навіть зголювала його над чолом, щоб не падало на очі і не заважало при роботі. Що ж, із моєю відрослою бородою та розкуйовдженим волоссям я міг би зійти за писаря, який давно сидить без роботи. Погана рекомендація моїх умінь, але, зважаючи на вбогість моїх припасів, це, може, й на краще.
Я обтяг сорочку, щоб додати собі презентабельності. Застебнув пояса, впевнився, що ніж надійно сидить у піхвах, тоді зважив у руці свого капшука. Кремінь у ньому важив більше, ніж гроші. Я мав чотири срібні монети, які залишив мені Барріч. Кілька місяців тому я вважав би це дріб’язком. Зараз це всі мої кошти, тож я вирішив не витрачати їх без крайньої потреби. Єдині інші мої цінності — це Баррічева сережка, яку він дав мені, та шпилька від Шрюда. Моя рука рефлекторно потяглася до сережки. Хоч як вона могла заважати, коли ми дерлися крізь густі хащі, дотик до неї завжди мене заспокоював. Як і шпилька в комірі моєї сорочки.
Шпилька, якої там не було.
Я зняв сорочку, перемацав увесь комір, тоді перевірив решту одежини. Методично розпалив маленьке вогнище, щоб краще бачити. Розв’язав свій клунок і переглянув усе, що в ньому було, і то не раз, а двічі. Робив це все, хоча й так майже напевне знав, де шпилька. Маленький червоний рубін у срібному гніздечку був пришпилений до комірця сорочки, а ту сорочку мав на собі мертвий чоловік, який лежав під вівчарською хатиною. Я був майже певен цього, а все ж не міг собі в цьому зізнатися. Весь час, доки я шукав, Нічноокий описував неправильні кола довкруж мого вогнища і повискував, трохи схвильований через неспокій, який він відчував, але не міг зрозуміти.
— Цить! — роздратовано сказав я йому і змусив свої думки повернутися до минулих подій, наче б мав скласти звіт Шрюдові.
Востаннє я бачив шпильку тієї ночі, коли прогнав Барріча та Чейда. Тоді я витяг її з коміра сорочки й показав їм обом, а пізніше сидів, дивлячись на неї. Затим пришпилив її назад. Не пам’ятаю, щоб я пізніше мав її в руках. Не пригадую, чи вийняв її, коли прав сорочку. Здавалося б, що я мусив би вколотися об неї під час прання, якби вона й далі там була. Але зазвичай я встромляв шпильку у шов, де вона трималася б міцніше. Так мені здавалося безпечнішим. Годі було довідатися, чи я загубив її під час полювання з вовком, чи вона й досі була пришпилена до сорочки, одягненої на мертвого. Може, я залишив її на столі, а один із перекованих забрав цю блискітку, коли вони рилися у моєму майні.
«Це ж просто шпилька», — нагадав я собі. А проте із хворобливою тугою мріяв, що неждано її побачу. Може, вона застрягла за підкладкою плаща або ж впала у чобіт. У раптовому проблиску надії я перевірив обидва чоботи. Її там не було. Просто шпилька, просто шматочок обробленого металу і блискучий камінець. Просто знак, який дав мені король Шрюд, коли брав мене до себе, коли створював між нами зв’язок — взамін кровного, якого не можна було визнати законно. Просто шпилька, і все, що мені зосталося від мого короля та діда. Нічноокий знову вискнув, а я відчув ірраціональну потребу відповісти йому на це гарчанням. Він мусив знати про це, та все одно підійшов, піднявши носом мій лікоть, а тоді — впихаючи голову мені під пахву, аж доки ця велика сіра голова не опинилася в мене на грудях, а моя рука обвилася довкола його плеча. Раптом він підвів носа, боляче вдаривши мордою мене по підборідді. Я міцно його обійняв, а він обернувся, щоб потертися підгорлям мені об лице. Жест найвищої довіри одного вовка до іншого — це відкрити горло на можливе гарчання. За мить я зітхнув, і біль моєї втрати послабшав.