На половині кухля я зрозумів, що встиг уже відвикнути від елю, надто ж натщесерце. Махнув кельнерові повернутися до мого столика і попросив вечерю. Він приніс мені шмат м’яса просто з рожна, а до нього тушковані коренеплоди, политі зверху м’ясним відваром. Це і повторне наповнення кухля відібрали більшість моїх мідяків. Коли я звів брови, дивуючись із цін, для хлопця це виявилося несподіванкою.
— Це половина того, що від вас вимагали б у «Морському вузлі», сер, — обурено промовив він. — І це м’ясо — добра баранина, не з якоїсь там старої бродячої кози, котрій і так було три чисниці до смерті.
Я спробував залагодити суперечку, сказавши:
— Що ж, думаю, за срібняк більше не купиш стільки, як раніше.
— Може, й ні, але це не моя провина, — зухвало відповів хлопець і повернувся на кухню.
— Тож срібняк розійшовся швидше, ніж я сподівався, — дорікнув я собі.
— Тепер це пісня, знайома нам усім, — зауважив арфіст. Він сидів спиною до свого столика, відверто прислухаючись до моїх слів, а дві його партнерки обговорювали якусь проблему з їхньою дудою. Я кивнув їм і всміхнувся, а тоді сказав уголос, помітивши, що його очі затуманені сірою імлою:
— Я певний час не бував на річковій дорозі. Насправді давно вже, літ зо два. Коли я був тут востаннє, заїзди та їжа не коштували так дорого.
— Та боюся, що це можна сказати про кожен закуток Шести герцогств, принаймні Прибережних. Кажуть, що нові податки з’являються у нас частіше, ніж новий місяць. — Арфіст оглянувся довкола, наче був видющим, і я здогадався, що чоловік осліп недавно. — А ще кажуть, що половина цих податків йде на утримання свиней із Ферроу, які їх збирають.
— Джоше! — дорікнула йому одна з жінок, а він повернувся до неї, усміхаючись.
— Не кажи мені, що хтось із них поблизу, Гоні. Мій ніс занюхає ферровця за сто кроків.
— І ти можеш занюхати, з ким зараз розмовляєш? — терпко спитала вона.
Гоні була старшою з двох жінок, приблизно мого віку.
— З хлопцем, від якого відвернулася удача, сказав би я. Отже, це не якийсь товстий ферровець, що прийшов збирати податки. Я й так знав, що він не з Брайтових збирачів, коли він розвів шмарклі через ціну обіду. Ти колись чула, щоб хтось із них заплатив бодай мідяк у заїзді чи таверні?
Я насупився, почувши це. Коли на троні сидів Шрюд, ніхто з його солдатів чи збирачів податків нічого не брав, не запропонувавши плати. Ця деталь уникла уваги лорда Брайта, принаймні в Баку. Але це нагадало мені про власні манери.
— Можу я наповнити ваш кухоль, арфісте Джоше? І кухлі ваших супутниць теж?
— Що це? — спитав старий з міною, середньою між посмішкою та здійняттям брів. — Ти нарікаєш, витративши гроші на власний живіт, але охоче їх тринькаєш, щоб наповнити наші кухлі?
— Ганьба лордові, що слухає пісні менестреля і залишає його горло висушеним від співу, — з усмішкою відповів я.
Жінки обмінялися поглядами за Джошевою спиною, а Гоні спитала мене з легеньким насміхом:
— Коли ж ви востаннє були лордом, юначе?
— Це просто такий вислів, — недоладно відповів я за мить. — Та я не пожалів би монети за пісні, які почув, надто ж якщо ви маєте до них якісь новини. Йду вгору річковою дорогою, може, ви саме спускаєтесь звідти?
— Ні, ми й самі підіймаємось тією дорогою, — радісно втрутилася молодша жінка.
Мала десь чотирнадцять літ і дивовижно блакитні очі. Я побачив, що старша дала їй знак помовчати. Вона відрекомендувалася за решту.
— Як ви вже чули, добрий сер, це арфіст Джош, а я звусь Гоні Любка. Це моя сестра у перших Пайпер Дударка. А ви?..
І тут я зрозумів, що зробив одразу дві помилки у такій короткій розмові. По-перше, говорив, наче я й досі мешканець Оленячого замку, а вони гості-менестрелі, по-друге, не придумав собі імені. Понишпорив у пам’яті, шукаючи імені, тоді, після дещо задовгої паузи, випалив: