— Коб.
Потім із дрижанням подумав, чого я назвався іменем чоловіка, якого знав і якого вбив.
— Добре… Кобе, — як і я раніше, Гоні помовчала, перш ніж вимовити це ім’я. — Можемо поділитися з тобою жменькою новин і радо приймемо від тебе кухоль будь-чого, байдуже, був ти останнім часом лордом чи ні. Тільки скажи, чи сподіваєшся ти по дорозі зустріти когось, хто б шукав тебе?
— Перепрошую? — тихо спитав я, а тоді підняв свого порожнього кухля, давши знак хлопцеві-кельнеру.
— Це учень, який утік від майстра, батьку, — з цілковитою певністю сказала Гоні. — Має скриньку писаря, прив’язану до клунка, але волосся йому відросло, а на пальцях жодної чорнильної плямки. — Вона засміялася, побачивши, як змінилося від досади моє обличчя, але не вгадала причини. — Ой, ну… Кобе. Я менестрелька. Коли ми не співаємо, то пильно стежимо за всім довкола: ану ж зуміємо знайти сюжет пісні? Не можеш сподіватися, щоб ми чогось не завважили.
— Я не учень-утікач, — тихо сказав я, але не мав напохваті брехні, щоб підкріпити це твердження. Чейд надавав би мені по пальцях за такий промах.
— Та нам однаково, хто ти, хлопче, — заспокоїв мене Джош. — Хай там як, ми не чули жодного розлюченого писаря, який горланив би про збіглого учня. Тепер більшість майстрів тішилася б, коли б їхні учні повтікали… на один голодний рот менше в такі тяжкі часи.
— І учень писаря рідко має зламаний ніс та пошрамоване обличчя, як у тебе, якщо його майстер терплячий, — співчутливо додала Пайпер. — Невелика провина, що ти втік.
Нарешті прийшов кельнер, і вони пощадили мій худий гаманець, замовивши для себе тільки по кухлю пива. Спершу Джош, а потім і жінки пересіли за мій столик. Здається, добре ставлення до менестрелів змусило кельнера краще про мене подумати, бо, принісши їхні кухлі, хлопець наповнив і мій, не порахувавши за це плати. Утім, розміняти срібну монетку на мідяки, щоб заплатити за їхнє питво, таки довелось. Я спробував прийняти це по-філософськи і нагадав собі, що, коли йтиму, слід залишити мідяка і хлопцеві теж.
— Отож, — розпочав я, коли той пішов, — які новини з низу ріки?
— А хіба ж ти не звідти прийшов? — ущипливо спитала Гоні.
— Ні, міледі, насправді я вертаюся з гостини у своїх друзів-вівчарів, — експромтом вигадав я.
Поведінка Гоні почала мене втомлювати.
— Міледі, — тихо повторила вона до Пайпер і закотила очі. Та захихотіла. Джош проігнорував їх обох.
— У низов’ї ріки тепер усе подібно як у верхів’ї, тільки ще гірше, — сказав він мені. — Часи тяжкі, а будуть ще тяжчі, надто ж для тих, хто господарює на землі. Те зерно, яке мали з’їсти, пішло на податки, тож зерно на насіння пішло, щоб прогодувати дітей. А на поля лише те, що зосталося, а ніхто не виростить більше, посіявши менше. Так само з худобою і стадами. І ніщо не вказує, щоб після цих жнив податки зменшилися. Навіть гусячі пастушки, що не можуть полічити власних літ, знають: якщо з меншого забрати більше, то на столі не залишиться нічого, крім голоду. А найгірше діється при солоній воді. Рибалки, випливаючи в море, не знають, що трапиться з домом до їхнього повернення. Фермер засіює поле, знаючи, що врожаю не вистачить на податки та для його родини і що залишиться не більше половини, якщо в гості навідаються червоні кораблі. Складено мудру пісеньку про фермера. Там він каже збирачу податків, що червоні кораблі вже зробили за нього його роботу.
— Мудрі менестрелі такого не співають, — терпко нагадала йому Гоні.
— Тож червоні кораблі наїжджають і на бакійське узбережжя, — тихо сказав я.
Джош гірко реготнув.
— І на Бак, і на Бернс, і на Ріппон, і на Шокз… Сумніваюся, щоб червоні кораблі дбали про те, де закінчується одне герцогство і починається інше. Якщо тільки землю омиває море, вони на неї наїжджають.
— А що з нашими кораблями? — тихо поцікавився я.
— З тими, які у нас відібрали пірати, все гаразд. Ті, що зосталися, аби нас захищати, такі ж удатні, як комарі проти стада биків.
— То зараз ніхто не захищає Бак? — спитав я і почув у власному голосі розпач.
— Пані Оленячого замку. Не тільки твердо, а й голосно. Дехто запевняє, що вся її робота — це кричати і лаяти, та інші знають: не закликає нікого зробити те, чого ще не зробила сама, — сказав арфіст Джош так впевнено, наче знав це з перших рук.
Я був здивований, але не хотів здатися цілковитим невігласом.
— Що, наприклад?
— Усе, що може. Взагалі не носить коштовностей. Усі вони продані, щоб оплатити патрульні кораблі. Продала свої родові землі, за ці гроші найняла залогу сторожових веж. Кажуть, що продала кольє, подарованє їй принцом Чівелрі, рубіни його бабці, самому королю Регалові, щоб купити зерно і деревину для відбудови спалених сіл.