Боюся, мені доведеться кілька днів мандрувати з ними, принаймні до наступного міста.
Ти не став її парою, вона не з твоєї зграї. Чого ти мусиш це робити?
Я не намагався передати йому це словами. Все, що міг послати, — це почуття обов’язку, а Нічноокий не міг збагнути, як моя вірність Веріті зобов’язує мене допомагати цим подорожнім. Були моїм народом, бо були народом мого короля. Навіть я вважав таке поєднання настільки ж слабким, наскільки й смішним, але так воно й було. Пильнуватиму їхньої безпеки принаймні до наступного міста.
Після того я знову заснув, але спав погано. Здається, розмова з Гоні відчинила двері нічним кошмарам. Ледь провалившись у сон, я відчував, що за мною спостерігають. Я кулився у своїй камері, молячись, щоб стати невидимим, застигши так непорушно, як тільки міг. Міцно заплющував очі, мов дитина, що вірить: як вона не може бачити, то не бачать і її. Та очі, які мене шукали, дивилися так пронизливо, що я їх відчував. Відчував, як Вілл мене шукає, наче я сховався під покривалом, а він його обмацує. Був так близько. Я так сильно боявся, що задихався через це. Не міг перевести подиху, не міг ворухнутися. У паніці я вийшов із себе самого, кудись назовні, прослизнувши у чийсь чужий страх, чийсь чужий кошмар.
Я присів навпочіпки за барильцем маринованої риби у крамниці старого Гука. Темряву надворі розірвали дедалі вищі язики полум’я та крики полонених і поранених. Я знав, що мушу вибратися назовні. Пірати червоних кораблів, напевно, пограбують і підпалять крамницю. Це недобре місце для схованки. Але доброго місця для схованки не було, а мені лишень одинадцять, ноги піді мною тремтять, сумніваюся, чи зумію втриматися на них, не те що бігти. Десь там надворі майстер Гук. Коли залунали перші крики, він ухопив свого старого меча й кинувся за двері. «Стережи крамницю, Чеде», — гукнув через плече так, наче просто йшов у гості до сусіда-пекаря. Спершу я радо виконував цей наказ. Гамір був десь далеко, в нижній частині міста, біля затоки, а крамниця здавалася безпечною і надійною.
Та це було годину тому. Тепер вітер з порту ніс сморід диму, і ніч не була більше темрявою, а сутінками, осяяними жахливими смолоскипами. Полум’я і крики наближалися. Майстер Гук не повернувся.
«Геть звідси, — звелів я хлопцеві, в чиєму тілі сховався. — Геть звідси, тікай, якомога далі, якомога швидше. Рятуйся». Він мене не чув.
Я підповз до дверей, усе ще відчинених навстіж, як їх залишив майстер Гук. Визирнув назовні. Вулицею пробіг чоловік, я кинувся назад, зіщулився. Та це, здається, був містянин, а не пірат, бо біг, не озираючись, з єдиною думкою втекти якомога далі. У роті мені пересохло. Я насилу встав, тримаючись за одвірок. Глянув униз, на місто й на пристань. Половина міста палала. Лагідна літня ніч задихалася від диму й попелу, гнаних гарячим вітром з пожарища. Біля пристані горіли кораблі. При світлі полум’я я бачив постаті людей, що кидалися, тікали й ховалися від піратів, які крокували містом, майже не зустрічаючи опору.
Хтось наблизився до гончарної крамниці при кінці вулиці. Ніс ліхтар і йшов так невимушено, що я відчув раптовий приплив полегшення. Якщо він такий спокійний, то, мабуть, перебіг битви змінився на нашу користь. Я наполовину підвівся, та відразу ж знову припав до землі, коли незнайомець безтурботно вдарив олійним ліхтарем по дерев’яній вітрині крамниці. Лампа розбилася, олія розбризкалася й запалала, по сухому дереві весело помчав вогонь. Я відсахнувся від світла вогненного танцю. Зненацька набрав цілковитої певності, що схованка не дасть мені безпеки, що єдиний порятунок — це втеча, і я мусив так зробити, тільки-но забили тривогу. Це рішення трохи додало мені відваги, настільки, що я схопився на рівні ноги, вискочив на вулицю і рвонув за ріг крамниці.
Якусь мить я усвідомлював себе як Фітца. Не думаю, що хлопець міг мене відчути. Це не я до нього поскіллив, це він потягся до мене власним зародковим Скіллом. Я не мав жодної влади над його тілом і був замкнений у його переживаннях. Я прилучився до цього хлопця, чув його думки й поділяв його відчуття, як колись до мене прилучався був Веріті. Та я не мав часу подумати ні як я це зробив, ні чого я так несподівано прилучився до незнайомця. Бо не встиг Чед кинутися у безпечну темряву, як груба рука вхопила його за комір і потягла назад. На коротку мить страх паралізував його, і ми разом глянули вгору на задоволену бородату пику пірата, який нас піймав. Збоку до нього підійшов інший пірат, напівглузливо, напівзлобно вищирившись. Від страху Чед обм’як у стиску напасника. Безпорадно глянув на змах ножа, на клин яскравого світла, що прослизнув по вістрі, яке наближалося до його обличчя.