Прокинувся аж перед світанком. Доповз до свого клунка, понишпорив у ньому, а тоді потягся, хитаючись, до задніх дверей заїзду, де майже виблагав у тутешньої кухарки горнятко гарячої води. Вона недовірливо дивилася на те, як я кришив туди ельфійську кору.
— Чи ти не знаєш, що це для тебе недобре? — перестерегла вона мене, а потім з осудом дивилася, як я, обпікаючись, пив гірку настоянку. — Таке дають рабам, там, у Бінгтауні. Примішують до їхньої їжі та води, щоб трималися на ногах. Вганяє їх у розпуку, хоч і збільшує силу, так принаймні я чула. Відбирає в них охоту опиратися.
Я ледве її чув. Чекав, коли напар подіє. Я зібрав кору з молодих дерев і боявся, що вона заслабка. Так воно й було. Минув певний час, перш ніж я відчув, як крізь моє тіло пропливає теплий потік, додає мені енергії, припиняє тремтіння рук і очищує зір. Я встав зі східців позаду кухні, на яких сидів досі, щоб подякувати кухарці й повернути їй горнятко.
— Погана звичка для чоловіка, такого молодого, як ти, — вилаяла вона мене й повернулася до свого куховарства.
Я вийшов із заїзду погуляти містом. Над узгір’ями саме здіймався світанок. Якийсь час я майже очікував побачити спалені вітрини крамниць, випотрошені будиночки та перекованих, що з порожніми очима тиняються вулицями. Та літній ранок і річковий вітер розвіяли наслані Скіллом нічні кошмари. Натомість при денному світлі було ще помітніше, наскільки занедбане це місто. Здавалося, що жебраків тут більше, ніж у Баккіпі, але я не знав, чи це нормально для прирічкового міста. Ненадовго замислився, що трапилося зі мною минулої ночі, тоді, здригнувшись, відкинув ці думки. Я не знав, як це зробив. Так само не знав, чи повториться таке знову. Те, що Веріті досі живий, додало надій, навіть якщо мене проймало морозом від того, як нерозсудливо він використовує свою Скілл-силу. Я намагався здогадатися, де він перебуває цього ранку, і чи він, як і я, зустрічає світанок з гіркотою ельфійської кори на вустах. Якби я опанував Скілл, не мусив би здогадуватися. Не була це втішна думка.
Коли я повернувся до заїзду, менестрелі були вже на ногах, сиділи в заїзді й снідали вівсяною кашею. Я приєднався до них за столом, а Джош відверто зізнався: боявся, що я їх покинув. Гоні не сказала мені жодного слова, але я кілька разів помітив, що Пайпер кидає на мене оцінливі погляди.
Коли ми виходили із заїзду, було ще дуже рано, а хоч і не марширували, як солдати, все одно арфіст Джош завдав нам пристойного темпу. Я думав, що його доведеться вести, але він ішов сам, маючи за поводиря лише свого ціпка. Інколи справді клав руку на плече Гоні чи Пайпер, але скидалося, що це радше по-товариському, ніж із потреби. Дорогою ми не нудьгували, бо, йдучи, він, переважно звертаючись до Пайпер, розповідав історію цієї місцевості. Глибина Джошевих знань мене вразила. Ми ненадовго зупинилися, коли сонце вже піднялося високо, менестрелі розділили зі мною свої прості харчі. Я почувався ніяково, беручи їх, але годі було відпроситися пополювати з вовком. Коли місто залишилося далеко позаду, я відчув, що Нічноокий йде за нами, ховаючись у тінях. Його близькість мене тішила, але я волів би, щоб ми з ним подорожували тільки вдвох. Того дня нас кілька разів минали інші подорожні на конях чи мулах. Крізь прогалини між деревами ми неодноразово бачили човни, що долали свій шлях, пливучи вгору по річці, проти течії. Коли ранок минув, нас почали випереджати добре стережені вози. Джош щоразу гукав до них, питаючи, чи не могли б ми під’їхати на возі. Двічі нам чемно відмовили. Іншими разами не відповідали взагалі. Рухалися поквапом, а з одною валкою їхали чоловіки суворого вигляду в однаковому одязі. Я запідозрив у них найману варту.
Пополуднева дорога проминула нам під декламацію «Пожертви Кроссфаєра», довгої поеми про групу Скіллу королеви Віжен Прозорливої, як скіллери віддали своє життя, щоб королева змогла виграти вирішальну битву. Я вже кілька разів чув цю поему в Оленячому замку. Та до кінця дня почув її ще разів сорок, бо Джош надзвичайно терпляче працював із Пайпер, аби впевнитися, що вона бездоганно її заспіває. Я був вдячний за нескінченні речитативи, бо це звільняло мене від необхідності розмовляти.