Та, хоч як швидко ми йшли, вечір застав нас далеко від наступного прирічкового міста. Я бачив, що всі почулися незатишно, коли почало сутеніти. Врешті я перейняв команду. Сказав їм, що біля наступного струмка зійдемо з дороги і знайдемо собі місце на нічліг. Гоні та Пайпер ішли позаду нас із Джошем, я чув, як вони стривожено перешіптуються. Я не міг їх заспокоїти, як це зробив зі мною Нічноокий, сповістивши, що не чує поблизу навіть запаху іншого подорожнього. Натомість при першому ж потічку я повів їх угору проти течії та знайшов там сховану під кедром улоговину, де ми могли зупинитися на ніч.
Я залишив їх, пославшись на природну потребу, насправді ж — щоб провести час із Нічнооким та запевнити його, що все гаразд. І це був добре проведений час, бо він знайшов місце, де вода потічка, вируючи, підмила берег. Він пильно дивився, як я ліг на живіт, опустив руки спочатку у воду, а тоді, повільно, під завісу водоростей, де ховалася — вона! З першої ж спроби я піймав гарну жирну рибу. Кількома хвилинами пізніше подібне зусилля принесло мені меншу рибину. Коли я скінчив, бо вже геть посутеніло, то мав три рибини, які збирався віднести в табір, а дві, хоч це й не зовсім справедливо, залишив Нічноокому.
Риболовля і чухання за вухами. От дві причини, чого людям дано руки, — радісно проголосив він, узявшись за них. Уже заковтнув потрохи з моїх, тільки-но я їх почистив.
Обережно з кістьми, — перестеріг я його ще раз.
Мати вигодувала мене з лососевого косяка, — нагадав Нічноокий. — Кості мені не завадять.
І з виразним задоволенням розірвав рибу. Я залишив його за цим заняттям та повернувся до табору. Менестрелі розвели маленьке вогнище. На звук моїх кроків уся трійця схопилася на рівні ноги й замахала ціпками.
— Це я! — трохи запізно гукнув їм.
— Дякувати Еді, — зітхнув Джош, тяжко сідаючи, а Гоні лише зиркнула на мене.
— Тебе довго не було, — пояснила Пайпер.
Я підняв рибу, насилену за зябра на вербову гілку.
— Роздобув вечерю, — сказав я їм. — Рибу, — додав спеціально для Джоша.
— Звучить чудово, — промовив той.
Гоні вийняла дорожній хліб та мішечок солі, а я тим часом знайшов великий плаский камінь і вкинув його у присок. Рибу загорнув у листя й поклав її на камінь пектися. Запах печеної риби завдавав мені мук, я не міг дочекатися, коли вона вже буде готова, та ще й побоювався, чи цей аромат не притягне до нашого вогнища якихось перекованих.
Я весь час пильную, — нагадав мені Нічноокий, а я йому подякував.
Доки перевертав рибу, Пайпер бурмотіла мені під ліктем рядки з «Пожертви Кроссфаєра».
— Гіст кульгав, а Клів був сліпим, — розсіяно поправив її я, стараючись, щоб шматок риби не переламався під час перевертання.
— Я правильно сказала! — обурено заперечила вона.
— Боюся, що ні, моя дівчинко. Коб має рацію. У Гіста була кінська стопа, а Клів народився сліпим. Можеш назвати п’ятьох інших, Кобе?
Точнісінько як Федврен під час уроку.
Я обпік пальця об вуглину, вклав його в рот і лише потім відповів:
— Кроссфаєр обпечений був на чолі сильних не тілом, а серцем — як він. Усі мали праведні душі. Дозвольте ж мені їх назвати. Отож: Гіст кульгав, а Клів був сліпим, у Кевіна розум непевний, Джойнт мав заячу губу, був Север глухим, а Портера ворог кинув на смерть, без рук і очей. Та коли б ви хотіли зневажити їх, то дозвольте мені перш розказати…
— Оце так! — задоволено вигукнув Джош, а тоді спитав: — Ти навчався у барда, Кобе, коли був малим? Добре відтворюєш і фразування, і слова. Хоча твої паузи не досить виразні.
— Я? Ні, не навчався. Але завжди мав добру пам’ять. — Тяжко було втриматися від усмішки, почувши його похвалу, хоча Гоні пирхнула і труснула головою.
— Як думаєш, міг би ти продекламувати поему цілком? — з викликом спитав Джош.
— Може, й так. — Я волів не ризикувати, хоча й знав, що зможу.
І Барріч, і Чейд часто тренували мене, виробляючи навички запам’ятовування. А сьогодні я чув цю поему так часто, що не міг викинути її з голови.
— То спробуй. Але не промовляй. Співай.
— Я не маю голосу для співу.
— Як можеш говорити, то можеш і співати. Спробуй. Зроби старому ласку.
Може, послух перед старшими людьми надто в’ївся мені в душу, щоб опиратися йому. А може, причиною був вираз обличчя Гоні, з якого було видно: вона сумнівається, що я зумію це зробити.
Я прокашлявся і почав. Співав потихеньку, доки Джош жестом не наказав мені підняти голос. Кивав головою, коли я змагався з поемою, час від часу кривився, якщо я брав не ту ноту. Я майже дістався середини, коли Гоні сухо зауважила: