— Риба пригорає.
Я облишив пісню та кинувся відсовувати камінь і загорнуту рибу з вогню. Хвости й справді обгоріли, але решта була чудова, гаряча та пружна. Ми поділили рибу на порції, свою я їв надто швидко. Навіть подвійна порція мене не наситила б, а все-таки я мусив вдовольнятися тим, що мав. Дорожній хліб напрочуд добре смакував із рибою, а потім Пайпер заварила нам чаю. Ми вклалися на своїх покривалах навколо вогню.
— Кобе, чи з тебе добрий писар? — зненацька спитав мене Джош.
— Не такий добрий, як хотілося б, — заперечив я. — Але якось справляюся.
— Не такий добрий, як хотілося б, — пробурмотіла Гоні до Пайпер, передражнюючи мене.
Арфіст Джош пропустив її слова повз вуха.
— Ти вже надто дорослий, але можеш навчитися співу. Голос у тебе не такий і поганий, ти співаєш по-хлоп’ячому, не знаючи, що маєш тепер голос чоловічої глибини й відповідні легені. Пам’ять у тебе чудова. Граєш на якихсь інструментах?
— На морському ріжку. Але не дуже добре.
— Я міг би навчити тебе грати на ньому добре. Якщо ти залишишся з нами…
— Батьку! Ми ж ледь його знаємо! — запротестувала Гоні.
— Я міг би сказати те саме тоді, коли минулої ночі ти спускалася з горища, — м’яко зауважив він їй.
— Батьку, ми лише розмовляли. — Глянула на мене так, наче я її зрадив. Язик у мене в роті набрав смаку шкіри.
— Знаю, — погодився Джош. — Сліпота загострила мій слух. Але якщо ти визнала когось людиною, з якою можна безпечно розмовляти вночі, сам на сам, то я можу визнати його настільки безпечним, щоб запросити в наше товариство. Що ти на це, Кобе?
Я повільно хитнув головою, тоді заговорив уголос:
— Ні. Попри все, дякую. Я ціную те, що ви пропонуєте мені, чужинцеві. Піду з вами до наступного міста й зичу вдало знайти інших товаришів, які подорожуватимуть із вами далі. Але… Я справді не хочу…
— Ти втратив когось тобі дорогого. Я це розумію. Але повна самотність не є доброю для жодної людини, — тихо сказав Джош.
— Кого ти втратив? — прямо спитала Пайпер.
Я спробував надумати, як це пояснити, щоб не відповідати на дальші запитання.
— Свого діда, — сказав я нарешті. — І дружину.
Промовити ці слова було однаково що роз’ятрити рану.
— Що трапилося? — спитала Пайпер.
— Дід помер. Дружина мене покинула. — Я сказав це коротко, бажаючи, щоб вони від мене відчепилися.
— Старі люди вмирають, як приходить їхній час, — лагідно зауважив Джош, але Гоні грубувато перебила його мову:
— Це те кохання, яке ти втратив? Що ти винен жінці, яка тебе покинула? Хіба що ти дав їй привід це вчинити?
— Йдеться радше про те, що я не дав їй приводу залишитися, — неохоче зізнався я. Потім відверто додав: — Прошу. Я не хочу про це розмовляти. Взагалі. Доведу вас до наступного міста, але після цього піду своїм шляхом.
— Добре. Сказано недвозначно, — з жалем промовив Джош. Щось у його тоні змусило мене почутися грубіяном, але я не хотів забрати назад жодного слова.
Решту вечора ми мало розмовляли, і я був за це вдячний. Пайпер запропонувала, що візьме на себе першу варту, а Гоні другу. Я не заперечував, бо знав, що Нічноокий кружлятиме поблизу всю ніч. Мало що мине його уваги. Я краще спав просто неба, тож швидко прокинувся, коли Гоні схилилася і розштурхала мене. Я сів, потягся, тоді кивнув їй головою на знак, що заступаю на варту, а вона може йти спати. Підвівся, розворушив вогонь, сів біля нього. Гоні сіла поруч.
— Я тобі не подобаюсь, правда? — тихо спитала вона. Її тон був лагідним.
— Я тебе не знаю, — відповів я настільки тактовно, наскільки міг.
— Угу. І не хочеш знати, — зауважила вона. Зміряла мене поглядом. — Але я хотіла краще тебе пізнати, відколи побачила, як ти почервонів у заїзді. Ніщо так не збуджує моєї цікавості, як чоловік, що червоніє. Мало я знала чоловіків, які так сильно червоніють лише тому, що їх застукано, коли вони витріщалися на жінку. — Її голос став низьким і гортанним, вона довірчо схилилася вперед. — Я дуже хотіла б знати, про що ти думав, коли стільки крові припливло тобі до обличчя?
— Лише те, що я грубо повівся, так витріщаючись, — щиро відповів я.
Вона всміхнулася мені.
— А я подумала щось інше, дивлячись на тебе.
Облизнула губи кінчиком язика і присунулася ближче. Я зненацька затужив за Моллі, так сильно, що аж болісно.
— Мені не до серця така гра, — просто сказав я Гоні. І підвівся. — Думаю, піду зберу трохи дров для вогнища.
— Думаю, що знаю, чого дружина тебе покинула, — їдко промовила Гоні. — Кажеш, не до серця? Думаю, твоя проблема трохи нижче.