Підвелася і повернулася до покривал. Я почув тільки полегшення, що вона дала мені спокій. Як і казав, пішов зібрати більше хмизу.
Першим, про що я спитав Джоша вранці, коли той устав, було:
— Скільки звідси до наступного міста?
— Коли йтимемо так швидко, як учора, то будемо там завтра ополудні, — відповів він мені.
Я відвернувся, почувши в його голосі розчарування. Коли ми закинули свої клунки на плечі й рушили в дорогу, я з гіркотою подумав, що покинув знайомих мені людей, аби уникнути саме такої ситуації, в якій опинився тепер з відносно незнайомими. Міркував, як жити між людьми так, щоб не бути зв’язаним їхніми сподіваннями та залежностями.
День стояв теплий, але не спекотний. Був би я сам, приємно було б іти цією дорогою. В лісі по один бік від неї перекликалися птахи. З другого боку дороги між негустих дерев видно було річку, вниз по течії час від часу пропливали баржі, вгору проти течії повільно рухалися веслові судна. Ми мало розмовляли, і за якийсь час Джош знову змусив Пайпер декламувати «Пожертву Кроссфаєра». Коли вона помилялася, я мовчав.
Мої думки вільно витали. Все було куди легшим, коли я не мусив перейматися наступною трапезою або чистою сорочкою. Я вважав себе таким спритним у контактах з людьми, таким умілим у своєму ремеслі. Але тоді я мав Чейда, з яким міг складати плани змов, і час, аби обдумати те, що скажу та зроблю. Не так добре йшло, коли я мусив обходитися власною клепкою і тим, що міг нести на плечах. Позбавлений усього, на що колись бездумно покладався, я засумнівався не лише у своїй відвазі. Тепер я ставив під питання всі свої здібності. Таємний убивця, людина короля, воїн, чоловік… чи був я далі кимось із них? Я намагався згадати того поривчастого молодика, що орудував веслом на військовому кораблі Веріті «Раріск» і, не замислюючись, кидався з сокирою в битву. Не міг повірити, що це був я.
Ополудні Гоні розділила залишки дорожнього хліба. Було його небагато. Жінки йшли попереду, тихо перемовлялися, гризли сухий хліб і запивали його водою з бурдюків. Я відважився натякнути Джошеві, що цього вечора ми могли б розбити табір раніше, давши мені змогу трохи пополювати чи порибалити.
— Це означатиме, що ми не дістанемося наступного міста завтра ополудні, — поважно сказав він.
— Завтрашній вечір — це теж досить скоро, — тихо запевнив я його.
Він повернув голову в мій бік, можливо, тільки для того, щоб краще мене почути, але його покриті полудою очі, здавалося, заглядали мені всередину. Тяжко було витримати прохання, яке я там бачив, але я йому не відповів.
Коли повіяло прохолодою, я почав шукати годяще місце для табору. Нічноокий рушив уперед, на розвідку, і тут зненацька я відчув, як його шерсть стає дибки.
Там люди, від них тхне падлом і їхніми власними нечистотами. Я чую їхній запах, бачу їх, але не відчуваю їх інакше.
Мені передалася тривога, яку він завжди відчував у присутності перекованих. Я поділяв її. Знав, що колись вони були людьми, мали ту іскру Віту, що й усі живі істоти. Мені дивно було бачити, як вони рухаються й говорять, і не відчувати, що вони живі. А для Нічноокого це було так, наче камені ходять і їдять.
Скільки їх? Старі, молоді?
Більше за нас і більші за тебе. — Вовчий погляд на дійсність. — Полюють на дорозі, відразу за поворотом перед вами.
— Зупиняємось тут, — різко наказав я. Три голови здивовано повернулися до мене.
Запізно. Занюхали вас, підходять.
Нíколи кидатися врозтіч, нíколи вигадувати правдоподібну брехню.
— Перед нами перековані. Їх більше ніж двоє. Пильнують дорогу, а зараз рушили в наш бік. — Стратегія? — Приготуйтесь, — наказав я супутникам.
— Звідки ти це знаєш? — з викликом спитала Гоні.
— Тікаймо! — скрикнула Пайпер.
Її не обходило, звідки я це знаю. З того, як розширилися її очі, я зрозумів силу її страху.
— Ні. Вони нас доженуть, а коли це зроблять, ми будемо задихані. А навіть якщо зуміємо втекти, однаково завтра мусимо їх проминути.
Я кинув свого клунка на дорогу, копняком відштовхнув його геть. Ніщо в ньому не було ціннішим за моє життя. Якщо ми переможемо, зумію знову його підібрати. Але Гоні, Пайпер і Джош — музиʹки. Несли у вузлах свої інструменти. Ніхто з них і не подумав позбутися ноші. Я не витрачав дихання, переконуючи їх це зробити. Пайпер і Гоні майже інстинктивно стали обабіч старого. Надто сильно стиснули свої ціпки. Мій легко ліг мені в долоню, я тримав його в рівновазі та напоготові, чекаючи. На мить усі мої думки завмерли. Здається, руки самі знали, що їм робити.