— Кобе, подбай про Гоні та Пайпер. Мною не переймайся, просто не дозволь їх скривдити, — стисло наказав мені Джош.
Його слова прокотилися крізь мене, і зненацька мене залляв жах. Тіло втратило позу легкої готовності, і все, про що я думав, — це біль, який принесе мені поразка. Я почувався хворим, розгубленим, більше, ніж будь-чого іншого, хотів просто повернутися і втекти, не думаючи про менестрелів. «Чекай, чекай, — хотів я скрикнути навздогін дню. — Я не готовий до цього, не знаю, битимусь, утечу чи просто зомлію на місці». Та час не знав милосердя.
Проходять крізь чагарник, — передав мені Нічноокий. — Двоє йдуть швидко, один відстає. Думаю, він дістанеться мені.
Будь обережний, — перестеріг я його.
Чув, як вони з хрускотом долають чагарник, відчував їхній огидний запах. За мить Пайпер скрикнула, помітивши їх, а потім вони з-поміж дерев кинулися на нас. Якщо моя стратегія зводилася до того, щоб стояти й битися, то їхня — просто підбігти й напасти. Обидва були більшими за мене, і скидалося на те, що не мають жодних вагань. Вбрання брудне, але більш-менш ціле. Гадаю, вони недовго були перекованими. Обидва мали тяжкі киї. Мені забракло часу роздивитися щось більше.
Перековування не робить людей ні дурними, ні повільними. Не маючи власних почуттів, вони не здогадувалися ні про емоції інших людей, ні про те, до чого емоції спонукають їхніх ворогів. Тому їхні дії часто були майже незбагненними. Це не робило їх ні менш розумними, ніж тоді, коли вони були цілісними, ні менш вправними в поводженні зі зброєю. А все-таки змушувало негайно вдовольняти свої прагнення, цілковито по-тваринному. Коня, вкраденого сьогодні, могли з’їсти вже завтра просто тому, що голод був безпосереднішим відчуттям, ніж зручність їзди верхи. У битві вони не підтримували одне одного. Всередині їхніх груп не було вірності. Могли як обернутися одне проти одного, змагаючись за здобич, так і кинутися разом проти спільного ворога. Разом подорожували й разом нападали, але не узгоджували своїх зусиль. А втім, перековані зоставалися брутально підступними, немилосердно хитрими у своїх намаганнях здобути бажане.
Я все це знав. Тож не здивувався, коли обидва мене оминули, щоб спершу напасти на слабших. Боягузливе полегшення, яке я відчув, виявилося несподіванкою для мене самого. Воно паралізувало мене, наче один із моїх снів, і я дозволив їм промчати повз мене.
Гоні та Пайпер били ціпками так, як на це спроможні розлючені й перелякані менестрелі. Жодного вміння, жодного вишколу, навіть досвіду, щоб битися як команда, замість зачіпати палицями одна одну чи Джоша. Їх навчено музики, а не боротьби. Джош був затиснений усередині, він міцно тримав свого ціпка, але не міг замахнутися ним без ризику вразити Гоні чи Пайпер. Шал спотворив його обличчя.
Тоді я міг утекти. Міг ухопити свого клунка й тікати дорогою, не оглядаючись назад. Перековані не гналися б за мною, вдовольнившись легшою здобиччю. Та я не зробив цього. У мені все ще зоставалися якісь уривки відваги чи гордості. Я напав на одного з чоловіків, меншого, хоча він здавався вправнішим в орудуванні києм. Залишив Гоні та Пайпер дубасити більшого, а сам змусив другого зайнятися мною. Мій перший удар влучив йому по щиколотках. Я хотів його скалічити чи принаймні збити з ніг. Він заревів від болю, обернувся, кинувся на мене, але здавалося, що удар геть його не вповільнив.
Це ще одне, що я зауважив у перекованих: вони, здається, менше відчували біль. Я знав, що коли самого мене піддано страшним побоям, то значна частка цього страху полягала у тривозі через нищення мого тіла. Дивно було усвідомити, що я емоційно прив’язаний до власної плоті. Моє глибоке прагнення втримати її в доброму стані було сильнішим за звичайне уникання болю. Людина пишається власним тілом. Коли воно ушкоджене, то це щось більше, ніж просто фізична шкода. Регал знав це. Знав, що кожен удар, завданий мені його стражником, разом із синцем залишав по собі страх. Невже я знову перетворюся на хворобливу істоту, яка дрижала від найменшого зусилля і боялася нападів, що відбирали в мене владу і над тілом, і над розумом? Цей страх скалічив мене так само, як їхні удари. Здається, що перековані не знають такого страху. Можливо, втративши прив’язаність до всього іншого, вони втратили також усі теплі почуття до власного тіла?
Мій супротивник обернувся і завдав удару києм. Гримнув так, що коли я піймав цей удар на свій ціпок, то мені аж рамена загули. Невеликий біль, тіло сповістило мені про поштовх і наготовувалося на більше. Він знову вдарив, я знову відбив. Коли я вже втяг його в бійку, не було жодного безпечного способу відвернутися і втекти. Перекований добре орудував своїм києм, можливо, був колись вояком і тренувався з сокирою. Я розпізнав рухи і блокував, ловив чи відбивав кожен із них. Я надто його боявся, щоб перейти в наступ, боявся несподіваного удару, який міг обминути мого ціпка, якщо постійно не стерегтимусь. Навпаки, відступав я з такою готовністю, що він озирнувся через плече, можливо, думаючи, що може просто відвернутися від мене й піти до жінок. Мені вдалося боязко відповісти на один із його ударів, перекований заледве здригнувся. Не був утомлений, не дав мені змоги відступити так, щоб використати перевагу моєї довшої зброї. На відміну від мене, його не відволікали крики менестрелів, що намагалися захищатись. Позаду, між деревами, я чув приглушену лайку й тихе гарчання. Нічноокий підкрався до третього чоловіка й кинувся на нього, намагаючись перекусити йому підколінний суглоб. Це йому не вдалося, і тепер він кружляв довкола, тримаючись за межею досягу меча, який був у перекованого.