Не знаю, чи вдасться мені проскочити повз його вістря, брате. Та думаю, що зможу його затримати. Він не відважиться повернутися до мене спиною і піти вниз, щоб напасти на тебе.
Будь обережний!
Це й усе, що я встиг сказати, бо чоловік із києм поглинав усю мою увагу. На мене сипався удар за ударом, і невдовзі я зрозумів, що він подвоїв зусилля, вкладаючи тепер більше моці у свої удари. Вирішив, що більше йому не потрібно захищатися від можливої атаки з мого боку, натомість спрямував усю енергію в пробивання моєї оборони. Кожен поштовх, який я ловив на свій ціпок, стрясав мене до самих рамен. Удари розбудили старі болі та зцілені рани, про які я майже забув. Моя витривалість як вояка була вже не та, що раніше. Полювання та піша хода не робили тіло дужчим і не нарощували мускули так, як цілоденне орудування веслом. Наплив сумнівів не давав мені зосередитися. Я підозрював, що вже подоланий, і так боявся болю, що не міг вигадати, як його уникнути. Відчайдушне намагання уникнути болю — не те саме, що рішучість здобути перемогу. Я постійно намагався відступити від перекованого, щоб здобути місце для свого ціпка. Та той невблаганно на мене натискав.
Я кинув погляд на менестрелів. Джош рівно стояв посеред дороги, з ціпком напоготові, але бій відкотився деінде. Гоні відступала, кульгаючи, а перекований переслідував її. Вона намагалася відбивати удари його кия, а Пайпер тим часом ішла слідом, даремно молотячи чоловіка по плечах своїм тонким ціпком. Він просто горбився під її ударами, зосередивши всі сили на пораненій Гоні. Щось у мені прокинулося.
— Пайпер, підбий йому ноги! — гукнув я їй, а тоді перемкнувся на власні проблеми, бо кий супротивника зачепив мені плече. Я завдав кілька швидких ударів, яким бракувало сили, і відскочив від нього.
Меч розтяв мені плече і проїхав уздовж грудей.
Я скрикнув від здивування і майже випустив ціпка з рук. Тільки тоді зрозумів, що це не моя рана. Я почув її, а разом із нею — вражений і болісний крик Нічноокого. А потім удар чоботом по голові. Приголомшений, загнаний у кут.
Допоможи мені!
Були ще й інші, глибші спогади, поховані під пам’яттю про побої, завдані мені стражниками Регала. Багато років тому я відчув удар ножем і копняк чоботом. Та не моє тіло було мішенню цих ударів. Ковалик, тер’єр, з яким я пов’язався, ще й не досягши повноліття, бився у темряві з чоловіком, що напав на Барріча за моєї відсутності. Бився, а пізніше помер від завданих ран ще до того, як я зумів до нього дотягтися. Раптом я збагнув, що існує загроза, потужніша за власну смерть.
Страх за себе відступив перед моїм страхом за Нічноокого. І я зробив те, що мусив. Змінив позицію, ступив уперед, прийняв удар на плече, щоб наблизитися до противника. Від удару моє плече аж отерпло, якусь мить я зовсім не відчував руки. Сподівався, що не випустив із неї ціпка. Скоротив захват, різко викинув угору кінець ціпка, влучив перекованому в підборіддя. Він геть не сподівався такої різкої зміни тактики. Підборіддя піднялося, відкривши горлянку, а я різко ткнув ціпком у заглибину біля основи шиї. Відчув, як піддалися дрібні кості. З раптовим болісним видихом він бухнув кров’ю, а я танцювальним рухом відступив, змінив захват ціпка та обернув його іншим кінцем. Луснув чоловіка по черепу. Він звалився на землю, а я відвернувся і побіг до лісу.
Гарчання Нічноокого і хрокання, з яким змагався перекований, привели мене до них. Нічноокий був у скрутному становищі. Передню лапу підгорнув під груди, по лівому плечі текла кров і, немов червоні самоцвіти, виблискувала на охоронних волосках з лівого боку. Відступив у глибину густих і поплутаних ожинових хащів. Гострі колючки й чіпкі пагони, серед яких він шукав захисту, тепер оточили його, перекривши можливість утечі. Втискався між них так глибоко, як тільки міг, уникаючи ударів меча. Я відчув, що його лапи поранилися об колючки. Але водночас ті колючки тримали на відстані нападника, а пружинисті лози поглинули багато ударів меча, коли чоловік намагався прорубатися крізь них і дістатися до вовка.