— Ти поранена? — тихо спитав я.
— На гомілці, де він мене вдарив, ґуля у сливу завбільшки. І залишив сліди кігтів на шиї та грудях, коли намагався до мене дістатися. Втім, я сама можу цим зайнятися. Але дякую тобі... Кобе. Хоч невелика твоя заслуга, що я зосталася живою.
— Гоні, — грізно озвався Джош притишеним голосом. У ньому було стільки ж утоми, скільки й злості.
— Він утік, батьку. Звалив свого противника, а потім обернувся і втік. Якби допоміг нам тоді, нічого цього не було б. Ні поламаної руки Пайпер, ні твоєї розбитої арфи. Він утік.
— Але він повернувся. Навіть не думаймо, що трапилося б, якби він цього не зробив. Може, нам і дісталося, та однаково можеш йому подякувати, що ти ще жива.
— Нема за що дякувати! — гірко відповіла вона. — Мить відваги — і він зберіг би наші засоби до життя. А що ми тепер маємо? Арфіста без арфи й дударку, яка не підніме руки, аби втримати свій інструмент.
Я підвівся і відійшов геть. Раптом відчув надмірну втому, щоб слухати Гоні, і надмірну нехіть якось виправдовуватися. Натомість стягнув два тіла з дороги та поволік їх до дерну над річкою. У надвечірньому світлі повернувся в ліс і знайшов Нічноокого. Він уже подбав про свої рани краще, ніж це зробив би я. Я пробігся пальцями по його хутрі, витягаючи колючки й уламки ожинових лоз. Трохи посидів біля нього. Він ліг, поклавши голову мені на коліна, а я почухав йому вуха. Це й усе спілкування, якого ми потребували. Тоді я встав, знайшов третє тіло, вхопив його за плечі й потяг крізь ліс до двох інших. Без жодних докорів сумління обнишпорив їхні кишені та капшуки. У двох знайшлося лише по жмені дріб’язку, але третій, з мечем, мав у капшуці дванадцять срібняків. Я взяв його капшук і додав туди решту монет. Узяв також його пошарпаний мечовий пояс, піхви, підняв з дороги меч. Тоді, доки повністю не стемніло, збирав річкове каміння і складав його спершу довкола тіл, а потім поверх них. Закінчивши, спустився до краю річки, вимив долоні та руки, сполоснув водою обличчя. Зняв сорочку, змив з неї кров, тоді натяг знову, холодну й мокру. На якусь мить мої синці перестали щеміти, але пізніше через холод м’язи почали заклякати.
Я повернувся до маленького вогнища. Зараз воно осявало обличчя людей, що сиділи довкола нього. Діставшись туди, я взяв Джоша за руку і вклав у неї капшук.
— Може, цього вистачить, щоб допомогти вам, доки не зможеш замінити свою арфу, — сказав я йому.
— Гроші мертвих для очищення совісті? — пирхнула Гоні.
Моє розсмикане терпіння остаточно урвалося.
— Вважаймо, що вони вижили. Тоді, за бакійськими законами, мали б щонайменше сплатити вам відшкодування, — підказав я їй. — А якщо це й далі тебе не влаштовує, кинь ті гроші в річку, мені байдуже.
Я ігнорував її куди завзятіше, ніж вона мене. Попри біль і судоми, розстебнув мечовий пояс. Нічноокий мав рацію: мечник був значно більший від мене. Я поклав пояс на шматок дерева і ножем пробив у шкірі нову дірку. Закінчивши, встав і прип’яв меча. Приємно було відчувати його вагу при боці. Я вийняв клинок і оглянув його при світлі вогнища. Не те щоб розкішний, але практичний і міцний.
— Звідки це в тебе? — спитала Пайпер. Її голос був трішки непевним.
— Я забрав це у третього чоловіка, в лісі, — коротко відповів їй.
Знову сховав меча в піхви.
— Що це? — спитав арфіст Джош.
— Меч, — відповіла Пайпер.
Джош повернув до мене затуманені очі.
— У лісі був третій чоловік із мечем?
— Так.
— І ти вбив його, а меча взяв собі?
— Так.
Він тихо пирхнув і сам собі кивнув головою.
— Коли ми потисли один одному руки, я й тоді вже знав, що тримаю не писарську долоню. Перо не залишає таких слідів, як у тебе, і не робить кисть руки такою мускулистою. Бачиш, Гоні, він не втік. Він пішов до…
— Зробив би розумніше, якби спершу вбив того, що напав на нас, — вперто заперечила вона.
Я розшморгав свого клунка, витрусив звідти покривало. Ліг на нього. Був голодним, але з цим нічого не вдієш. Зате можна щось вдіяти з утомою.
— Лягаєш спати? — спитала Пайпер.
На її обличчі малювався такий неспокій, на який їй тільки дозволяв одурманений стан.
— Так.
— А якщо прийдуть інші перековані? — зажадала вона.
— То хай Гоні їх повбиває в такій послідовності, як зміркує сама, — іронічно порадив я.
Мостився на покривалі, аж доки меч не опинився на належному місці, саме під рукою. Заплющив очі. Почув, що Гоні повільно встає і стелить постіль іншим.
— Кобе? — тихо спитав Джош. — Ти взяв собі якісь гроші?
— Не думаю, що вони мені згодяться, — тихо відповів я. Не пояснював, що не планую надалі мати багато справ із людьми. Та й узагалі не хотів надалі нікому нічого пояснювати. Мені байдуже, чи розуміють вони мене.