Я заплющив очі й почав шукати Нічноокого. Ненадовго торкнувся його. Він був голодний, як і я, але, замість втамовувати голод, вирішив відпочити.
Завтра ввечері я знову вільно полюватиму з тобою, — пообіцяв я йому.
Він був поблизу. Моє вогнище було для нього іскрою між дерев унизу. Спер морду на передні лапи.
Я втомився більше, ніж очікував. Мої невиразні думки блукали. Я відпустив їх усі та вільно поплив, геть від болю, що непокоїв моє тіло. «Моллі, — тоскно подумав я. — Моллі». Та не знайшов її. Барріч спав десь на сіннику, простеленому перед каміном. Я бачив його й почував це майже так, наче б скіллив до нього, але не міг утримати видіння. При світлі вогню риси його обличчя здавалися ламаними гранями, він схуд і засмаг до чорноти, працюючи в полі. Я повільно відвернувся від нього. Скілл хвилями бився об мене, але я не міг його опанувати.
Коли мої сонні видіння обтерлися об Пейшенс, я був шокований, заставши її в особистих покоях з лордом Брайтом. Він скидався на зацьковану тварину. Молода жінка в гарній сукні була, здається, так само, як і він, вражена вторгненням Пейшенс. А та тримала в руках карту й, говорячи, відштовхувала водночас тацю з ласощами та вином, щоб розстелити її на столі.
— Я не вважаю вас ні дурнем, ні боягузом, лорде Брайте. Тож припускаю, що ви просто невіглас. Маю намір зайнятися вашою освітою, бо годі далі її занедбувати. Як покаже вам карта покійного принца Веріті, якщо ви негайно не почнете діяти, невдовзі все бакійське узбережжя буде здане на ласку червоних кораблів. А вони не мають ласки.
Підвела на нього гострі карі очі та зиркнула так, як часто зиркала на мене, вимагаючи послуху. Я замалим не пожалів його. І тут втратив слабке пов’язання з цією сценою. Полетів геть від них, кружляючи, наче листок, несений вітром.
Не знаю, злетів я вище чи опустився глибше, відчував лише, що з власним тілом мене пов’язує тільки благенька нитка. Обернувся і закрутився в течії, що тягла мене, заохочуючи покинути все і пливти вільно. Десь неспокійно скавчав вовк. Примарні пальці торсали мене, наче вимагаючи моєї уваги.
Фітце. Будь обережний. Повертайся.
Веріті. Але його скіллення було не сильнішим за легенький вітерець, хоч я знав, скількох зусиль воно йому коштує. Між нами щось було, якийсь холодний туман, ніби серпанок, але незламний, і він обвивав усе, мов ожинова лоза. Я намагався стривожитись, прикликати достатньо страху, щоб він повернув мене до власного тіла. Та це було так, наче уві сні потрапити до пастки й намагатися прокинутись. Я не міг вигадати, як із неї вирватися. Не міг набратися волі, щоб спробувати.
У повітрі тхне собачою магією, і гляньте, що я знайшов, — це Вілл загачив мене, мов кіт пазурами, притяг до себе. — Здоров, бастарде. — Його глибоке задоволення пробудило всі мої страхи, з найдрібнішими нюансами. Я почув його цинічний сміх. — То вони обидва живі: і бастард зі своєю збоченою магією, і Веріті-претендент. Такс, такс. Регал засмутиться, довідавшись, що не доcяг успіху, як гадав. А втім, тепер я зроблю все напевно. Власним методом.
Я відчув, як він підступно випробовує мою оборону, рухом, інтимнішим за поцілунок. Шукав у мені слабкості так, начеб обмацував тіло продажної дівки. Я метлявся в його затиску, як кролик, чекаючи тільки, як він скрутить мені шию і рвоне, поклавши край моєму життю. Я відчув, що він наростив і силу, і хитрість.
Веріті, — зойкнув я, але мій король не чув і не відповідав.
Вілл зважував мене, тримаючи у затиску.
Навіщо тобі та сила, якщо ти так і не навчився панувати над нею? Нінащо. Але мені, о, мені вона дасть і крила, і кігті. Зробиш мене досить сильним, щоб розшукати Веріті, хай де він сховався.
Зненацька я почав втрачати силу, наче продірявлений бурдюк. Гадки не мав, як він пробив мою оборону, і не знав, як від нього відгородитися. Жадібно присмоктався своїм розумом до мого й почав ссати, як п’явка. Колись так Джастін і Серена вбили короля Шрюда. Він швидко згас, ніби луснула бульбашка. Коли Вілл руйнував усі стіни між нами, я не міг знайти ні волі, ні сили для боротьби. Чужі думки, його думки тиснули на мою свідомість, він шукав мої таємниці, висмоктуючи з мене і Скілл, і життєві сили.
Та всередині мене його підстерігав вовк. «Мій брате!» — гукнув Нічноокий і метнувся на нього, впився зубами й пазурами. Десь далеко Вілл заверещав від жаху й паніки. Хоч яким сильним він міг бути у Скіллі, геть нічого не знав про Віт. Був так само безсилим перед нападом Нічноокого, як я перед ним. Колись, як Джастін атакував мене Скіллом, йому відповів Нічноокий. Я бачив, як Джастін упав, наче був фізично скалічений вовком. Втратив усю концентрацію і контроль над своїм Скіллом, а я зумів звільнитися від нього. Цього разу я не бачив, що діється з Віллом, але відчув, як клацають щелепи Нічноокого. Сила Віллового страху вдарилася об мене. Він утік, розриваючи Скілл-зв’язок між нами так різко, що якусь мить я не був певен, чи я — це я. Потім, цілковито отямившись, повернувся у власне тіло.