— Не в тім річ. Я просто мушу зробити одну справу. Таку, що відкладав дуже, дуже довгий час. А вчора збагнув, що не знатиму спокою, доки її не зроблю.
Джош тяжко зітхнув.
— Вчорашній день видався жахливим. Я б нічого важливого не вирішував, виходячи з нього. — Повернув голову, наче щоб глянути на мене. — Хай що тебе гризе, Кобе, вірю, час допоможе. Робить таке з більшістю речей, знаєш.
— З деякими речами, — неуважно пробурмотів я. — Іншим речам ніщо не зарадить, доки їх… не виправиш. Так чи інакше.
— Добре. — Чоловік подав мені руку, а я потис її. — Тож щасти тобі. Принаймні ця рука воїна тепер може тримати меч. Це вже непогано.
— Ось двері, — сказав я і відчинив їх перед ним. — Щасти й вам, — мовив на прощання, коли Джош мене проминув, і зачинив двері.
Знову вийшовши на відкриту вулицю, я почувся так, наче скинув із плечей тягар. Знову вільний. Не хотів би я найближчим часом іще раз брати на себе щось таке.
Я йду, — сказав Нічноокому. — Цього вечора полюємо.
Я тебе чекатиму.
Я підтяг клунок на плечі трохи вище, міцніше взявся за ціпок та рушив вулицею. Не міг надумати нічого, що б мені знадобилося у Кровснеку. Проте дорога вела мене крізь ринкову площу, а життєві навички тяжко відмирають. Я нашорошив вуха, почувши скарги й нарікання тих, що прийшли на торг. Покупці прагнули знати, чого ціни так виросли. Продавці відповідали, що товарів, які прибувають із низу ріки, небагато, від гирла до Кровснека далеко, от вони й дорогі. Запевняли, що вгору по річці ціни ще вищі. Не менше за тих, що нарікали на високі ціни, було й тих, хто зовсім не знайшов потрібних товарів. Не лише морська риба й грубі вовняні тканини з Баку не пливли більше річкою. Як і передбачав колись Чейд, не стало шовку, бренді, коштовних прикрас бінгтаунської роботи, нічого з Прибережних герцогств чи із земель ген за ними. Регалові спроби перекрити торгівлю з Гірським королівством відібрали у кровснекських купців гірський бурштин, хутро та інші товари. Колись Кровснек був торговим містом. Тепер він завмер, захлинаючись надлишком власних товарів, яких не було на що обміняти.
Принаймні один пияк, що ледь волочив ногами, знав, кого звинувачувати. Плентався по ринку, вдаряючись об ятки й топчучись по краму, який дрібніші купці розклали на веретах. Розкудлане чорне волосся спадало йому до пліч, зливаючись із бородою. На ходу він співав чи, краще сказати, гудів, бо голос у нього був радше гучним, ніж музикальним. Мелодія була надто вбогою, щоб закарбуватися мені в пам’яті, рими, які колись були в тій пісні, він геть спартачив, але зміст її був ясним. Коли королем Шести герцогств був Шрюд, ріка спливала золотом, але тепер, коли корону носить Регал, усе узбережжя спливає кров’ю. Був там і другий куплет, що краще платити податки на боротьбу з червоними кораблями, ніж віддавати гроші королю, який ховається від напасників, але виконання цієї строфи перебила міська варта. Прибулих було двоє. Я очікував, що вони затримають пияка й витрясуть із нього достатньо грошей, щоб сплатити за завдані шкоди. Мене мала б перестерегти тиша, що запанувала на ринку разом із появою вартових. Торгівля припинилася, люди вступилися з дороги чи притислися до яток, щоб пропустити їх. Усі очі проводжали їх і витріщалися на них.
Вони швидко наблизилися до пияка, а я разом із рештою мовчазного натовпу дивився, як його хапають. Пияк розгублено глипав на вартовців, а натовп оббігав поглядом із благанням допомоги, таким пекучим, аж морозом обсипало. Тут один із вартових відвів назад кулака у шкіряній рукавиці та затопив ним сердегу в живіт. Пияк здавався дужим дядьком, хоч і череватим, як це трапляється з віком багатьом дебелим чоловікам. Хтось слабкий безтямно упав би від цього удару. Він натомість зігнувся, схилився вперед над кулаком вартовця, зі свистом видихнув, а тоді різко виблював кисле пиво. Вартові з огидою відступили, один із них штовхнув пияка, і той утратив рівновагу. Гримнув об ятку, перекинувши на землю два кошики яєць. Продавець нічого не сказав, тільки відступив у глибину ятки, наче прагнув, щоб його взагалі не помітили.
Вартові кинулися на бідолаху. Перший ухопив його за сорочку спереду й підняв на ноги. Завдав йому прямого короткого удару в обличчя, що кинув чоловіка в обійми другого вартовця. Той піймав його й підтримав, підставивши живіт битого під кулак свого спільника. Цього разу пияк упав на коліна, а вартовець позаду знічев’я його копнув.
Я не усвідомлював, що кинувся вперед, доки чиясь рука не вхопила мене за плече. Я озирнувся і побачив висохлу стареньку з поморщеним обличчям. Це вона тримала мене.