— Не доводь їх до шаленства, — шепнула вона. — Як ніхто їх не роздратує, поб’ють його і відпустять. А як розлютяться, то вб’ють. Чи й гірше, заберуть до Королівського кола.
Я втупився жінці в очі, зустрівшись з її втомленим поглядом. Вона спустила очі долу, мов засоромившись, та не прибрала руки з мого плеча. Як і вона, я відвів очі від цього видовища, намагаючись не чути звуку ударів, зойків та здушених криків битого чоловіка.
День був спекотним, а вартові носили тяжчий обладунок, ніж я звик бачити в міської варти. Може, саме це і врятувало пияка. Ніхто не любить обливатися потом в обладунку. Я глянув на них саме в ту мить, як один із них схилився, зрізав у чоловіка капшук, підняв його і сховав до кишені. Другий вартовець оббіг поглядом натовп і проголосив:
— Чорного Рольфа оштрафовано й покарано за зрадницьке діяння, себто глузи з короля. Хай це буде прикладом для всіх.
Вартові залишили чоловіка лежати у бруді й смітті ринкової площі та продовжили обхід. Один із них озирнувся через плече, але ніхто не ворухнувся, доки вони не звернули за ріг. Потім ринок поступово ожив. Стара жінка прибрала руку з мого плеча і знову взялася торгуватися за ріпу. Власник ятки з яйцями вийшов перед свій крам, схилився, підібрав кілька вцілілих яєць і замальовані жовтками кошики. Ніхто не дивився прямо на побитого.
Якийсь час я стояв нерухомо, чекаючи, коли зникне тремкий холод у мене всередині. Я хотів розпитати, чого міська варта так переймається пияцькою пісенькою, та всі уникали мого запитального погляду. Зненацька я зрозумів, що у Кровснеку мені не потрібен ніхто й ніщо. Тож підтяг свого клунка вище й рушив, прагнучи вибратися з міста. Але коли наблизився до побитого чоловіка, що жалісно стогнав, його біль накотився на мене. Що ближче я підходив, то сильніше це відчував, начеб опускав руку все далі у вогонь. Він підвів голову і глянув на мене. Бруд обліпив його обличчя, приклеївшись до крові та блювотиння. Я намагався йти далі.
«Допоможи йому». Так мій мозок витлумачив раптовий ментальний виклик, який я відчув.
Я зупинився, мов ударений ножем, майже заточившись. Це благання вислав не Нічноокий. Пияк оперся на руку і трохи припіднявся. Його очі втупилися в мої, з німим благанням і мукою. Я бачив уже такі очі, у хворих тварин.
Може, нам слід допомогти йому? — невпевнено спитав Нічноокий.
Цить, — перестеріг я його.
Прошу, допоможи йому. — Благання ставало дедалі нагальнішим і сильнішим. — Стара кров просить Стару кров.
Голос у моїй свідомості промовляв виразно, не словами, а образами. Вітом я збагнув їхнє значення. Заклик виконати обов’язок клану.
Хіба вони з нашої зграї? — здивовано спитав Нічноокий.
Я знав, що він відчув моє збентеження, і не відповів.
Чорному Рольфу вдалося спертися на другу руку. Піднявся, став на одне коліно, мовчки простяг до мене руку. Я вхопив його за кисть і допоміг повільно звестися на ноги. Уже підвівшись, він злегка похитнувся. Я тримав його за передпліччя, тож йому вдалося встояти на ногах. Так само безмовно, як і він, запропонував йому свій дорожній ціпок. Узяв його, але не відпустив моєї руки. Ми повільно покинули ринок, пияк сильно на мене налягав. Аж занадто багато осіб цікаво придивлялися до нас. Коли ми йшли вулицями, люди зиркали на нас, а тоді зникали. Чоловік нічого мені не казав. Я сподівався, що він бодай покаже мені, в якому напрямку хотів би йти, назве своїм якийсь будинок, але він мовчав.
Так ми дісталися околиці міста. Дорога звивинами спускалася до ріки. Крізь прогалину між деревами просвічувало сонце, сріблом виблискуючи у воді. Тут річкова мілина підходила до трав’янистого берега, оброслого по краях вербовим гаєм. Звідти саме йшло кілька людей, несучи кошики з мокрим пранням. Чорний Рольф легко потяг мене за руку, показуючи, що хоче дістатися краю ріки. Там він опустився навколішки і схилився вперед, зануривши у воду не лише обличчя, а всю голову й шию. Виринув, обтер обличчя руками і схилився знову. Витягши голову вдруге, енергійно нею трусив, як мокрий пес, розприскуючи воду на всі боки. Тоді сів рівно і глянув на мене, його очі зайшли сльозами.
— Як прийду до міста, то завжди забагато вип’ю, — глухо сказав чоловік.
Я кивнув.
— А тепер усе гаразд?
Він відповів мені кивком. Я бачив, як язик рухається йому в роті, перевіряючи, чи немає крові та розхитаних зубів. Спогад давнього болю неспокійно перекотився у мені. Я хотів опинитися подалі від усіх нагадувань про це.