— Як так, то щасти, — сказав я йому.
Підійшов до річки трохи вище за нього, схилився, випив води й наповнив бурдюк. Тоді встав, знову підтяг клунок і обернувся, щоб піти собі. Зненацька укол Віту змусив мене повернути голову в бік лісу. Там ворухнувся пеньок, піднявся вгору, і раптом виявилося, що це тварина. Бура ведмедиця. Вона втягла носом повітря, тоді опустилася на чотири лапи й рушила до нас.
— Рольфе, — тихо озвався я, повільно задкуючи. — Рольфе, там ведмідь.
— Вона моя, — так само тихо відповів він. — Тобі нíчого її боятися.
Я завмер на місці, а ведмедиця тим часом вийшла з лісу, човгаючи, і рушила до трав’янистого берега. Наближаючись до Рольфа, скрикнула низьким голосом, і звук дивно скидався на ревіння корови до свого теляти. Тоді буцнула його великою головою. Він підвівся, спираючись рукою на її похилі передні рамена. Я відчував, що вони обмінюються посланнями, але гадки не мав про їхній зміст. Тоді ведмедиця підвела голову і прямо глянула на мене.
Стара кров, — пізнала вона мене.
Її малі очі були глибоко посаджені над мордою. Коли йшла, сонячне проміння лисніло на її гладкій блискучій шкурі. Вони разом рушили до мене. Я не ворушився.
Коли підійшли дуже близько, вона піднесла носа, міцно притисла до мене морду й почала нюшити, сильно вдихаючи повітря.
Мій брате? — з певною тривогою спитав Нічноокий.
Гадаю, що все гаразд. — Я ледве смів дихати. Ще ніколи не був так близько до живого ведмедя.
Голова її була в бушельну корзину завбільшки. Її гарячий подих на моїх грудях гостро відгонив річковою рибою. За мить ведмедиця відступила від мене, з посопуванням і горловим звуком ух, ух, ух, наче обмірковувала все, що в мені занюхала. Знову сіла на задні лапи, втягаючи відкритою пащею повітря, ніби випробовувала мій запах на смак. Повільно похитала головою з боку на бік, тоді, здається, щось вирішила. Знову опустилася на чотири лапи й покотилася геть.
— Ходи, — коротко сказав Рольф і кивнув мені йти слідом за ними. Вони рушили в бік лісу. Додав через плече:
— Маємо їжу для всіх. Вовка теж запрошуємо.
Трохи повагавшись, я подався за ними.
Це розумно? — Я відчував, що Нічноокий недалеко звідси і так швидко, як тільки може, наближається до мене, звиваючись між деревами, спускаючись пагорбом униз.
Я мушу зрозуміти, хто вони такі. Вони такі, як ми? Я ніколи не розмовляв з такими, як ми.
Глузливе пирхання.
Тебе виростив Серце зграї. Він більше схожий на нас, ніж вони. Я не певен, чи хочу наближатися до ведмедя або до людини, що думає разом із ведмедем.
Я хочу знати більше, — наполягав я. — Як вона мене відчула, як до мене дотяглася?
Попри всю мою цікавість, я тримався осторонь від цієї дивної пари. Чоловік і ведмедиця незграбно тюпали попереду. Простували крізь вербовий гай, оминаючи дорогу. У місці, де ліс близько підступив до протилежної сторони дороги, поквапом її перетнули. Я йшов слідом. Дерева ставали дедалі вищими. У їхній найгустішій тіні ми натрапили на звірину стежку, що перетинала схил пагорба. Я відчув Нічноокого ще до того, як він матеріалізувався переді мною. Квапився так, що задихався. Серце мені кольнуло через те, що він біг на трьох ногах. Надто часто зазнавав ран, захищаючи мене. Яке право я мав просити в нього про це?
Усе не так погано.
Він не любив іти позаду мене, але стежка була надто вузькою для нас обох. Я відступив йому дорогу, а сам ішов поруч, оминаючи гілки та пеньки, пильно стежачи за нашими провідниками. Ми обидва почувалися незатишно в сусідстві ведмедиці. Одного помаху її лапи достатньо, щоб покалічити, а то й убити, а мій малий досвід спілкування з ведмедями якось не свідчив про їхню надмірну терплячість. Хода у струмені її запаху змусила шерсть Нічноокого здибитися, а я відчував поколювання шкіри.
За якийсь час ми дісталися маленької хатини, притуленої до схилу пагорба. Її було збудовано з каменю й деревини, щілини заткнуто мохом і землею. Крокви даху додатково покрито дерном. На даху хатини росли трави, а навіть малі кущі. Незвичайно широкі двері відчинено навстіж. Чоловік і ведмедиця зайшли першими. Після хвилини вагання я підійшов ближче, щоб заглянути досередини. Нічноокий зостався позаду, шерсть йому й досі дибилася, вуха нашорошилися.
Чорний Рольф повернувся до дверей, глянув на нас.
— Заходьте, і вітаю вас удома, — запросив він нас. Помітивши, що я вагаюся, додав: — Стара кров не обертається проти Старої крові.