Я повільно ввійшов. Посеред кімнати стояв низький стіл, весь вирізаний з одного стовбура дерева, обабіч стола лавки, у кутку, між двома зручними кріслами, — камін, викладений з річкового каменю. Ще одні двері вели до меншої кімнати, вочевидь, спальні. У хатині пахло як у ведмежому барлозі: згірклим жиром та землею. В одному з кутків порозкидувано кості, на стінах сліди від пазурів.
Жінка, яка підмітала долівку, саме відклала мітлу. Була одягнена в коричневе, волосся тієї ж барви щільно прилягало до голови, як шапочка жолудя. Швидко повернула голову в мій бік і, не кліпнувши, глянула карими очима. Рольф вказав на мене:
— Ось гості, про яких я розповідав тобі, Голлі, — заявив він.
— Дякую за вашу гостинність, — сказав я.
Вона, здається, здивувалася.
— Стара кров завжди вітає Стару кров, — запевнила мене.
Я відвів погляд, зіткнувшись натомість із блискучою чорнотою Рольфових очей.
— Ніколи досі не чув про цю «Стару кров», — ризикнув зізнатись я.
— Але ти знаєш, що це. — Чоловік усміхнувся, і це скидалося на ведмежу посмішку. Він мав ведмежу поставу: тяжку ходу, манеру повільно похитувати головою з боку на бік, схиляти підборіддя та дивитися вниз, наче його очі розділяла морда. Жінка позаду повільно кивнула. Підвела очі та обмінялася з кимось поглядом. Я подивився туди ж і побачив малого яструба, що сидів на поперечній балці. Він утупив у мене очі. Балки були поплямовані його послідом.
— Ти маєш на думці Віт? — спитав я.
— Ні. Так називають його ті, хто не знає, що це. Ця назва викликає презирство. Ті з нас, що належать до Старої крові, не називають його так.
Він повернувся до кухонної шафи, приставленої до масивної стіни, і почав виймати з неї їжу. Довгі товсті брили копченого лосося. Буханець хліба, важкий від запечених у ньому горіхів і фруктів. Ведмедиця звелася на задні лапи, тоді знову опустилася на чотири, схвально посапуючи. Повернула голову вбік і взяла зі столу шмат риби — в її щелепах він здавався малим. Подалася до свого кутка, повернулася спиною і зайнялася їжею. Жінка мовчки сіла на крісло, звідки могла спостерігати за всією кімнатою. Коли я глянув на неї, вона всміхнулася і жестом запросила мене за стіл. Тоді знову завмерла й спостерігала.
Від вигляду їжі мені потекла слинка. Минуло багато днів, відколи я їв досита, а останні два дні то й майже нічого не мав у роті. Легке повискування знадвору нагадало мені, що Нічноокий у такому ж стані.
— Ні сиру, ні масла, — поважно попередив Чорний Рольф. — Міська варта відібрала всі вторговані гроші, перш ніж я взявся купувати масло й сир. Але маємо вдосталь риби та хліба, а до хліба стільник меду. Бери, що хочеш.
Мої очі майже ненавмисне скерувалися до дверей.
— Це стосується вас обох, — пояснив він мені. — Між Старою кров’ю заведено трактувати двох як одного. Завжди.
— Ми з Інеєм теж вас запрошуємо, — лагідно сказала жінка. — Я Голлі Гостролист.
Я відповів на її запрошення вдячним кивком голови й потягся до свого вовка.
Нічноокий? Увійдеш?
Підійду до дверей.
За мить повз відчинені двері промайнула сіра тінь. Я відчув, як він кружляє довкола хатини, поглинаючи запахи цього місця, знову і знову виявляючи ведмедицю. Ще раз проминув двері, ненадовго зазирнув досередини, вкотре оббіг хатину. Недалеко від неї знайшов напівобгризений оленячий кістяк, покритий листям і брудом. Типова ведмежа схованка. Я навіть не мусив перестерігати його, що не слід її чіпати. Нарешті Нічноокий повернувся до входу й сів у дверях, насторожений, вуха сторчма.
— Винеси йому їжу, якщо він не хоче ввійти, — наполіг Рольф. І додав: — Ніхто з нас не вірить, що побратима можна змусити піти проти своїх природних інстинктів.
— Дякую, — мовив я трохи скуто, не знаючи, які звичаї тут заведені.
Взяв зі столу шматок лосося. Кинув його Нічноокому, а він вправно піймав. Якусь мить сидів, тримаючи рибу в зубах. Не міг одночасно їсти і зберігати повну готовність. Так і сидів, затиснувши рибу, а з рота йому стікали дві цівки слини.
Їж, — умовляв я його. — Не думаю, щоб вони затівали проти нас щось лихе.
Більшого заохочення він не потребував. Випустив рибу, передньою лапою пришпилив її до землі, тоді відірвав чималий шматок. Ковтнув його, ледь прожувавши. Коли я побачив, як він їсть, мій досі пригнічуваний голод прокинувся. Я відвернувся від вовка й побачив, що Чорний Рольф украяв мені товсту скибку хліба та намазав її медом. Налив собі великий кухоль медухи. Мій кухоль уже чекав біля тарілки.