Бракує записів про ставлення лорда Брайта до вилазок леді Пейшенс. Вона ніколи жодним офіційним чином не проголошувала цих експедицій. Це були її розважальні прогулянки, гвардійці, що її супроводжували, зголосилися до цього добровільно, так само як і до завдань, які вона покладала на них у селищах. Деякі, до кого вона набрала довіри, виконували її «доручення». Такі доручення могли включати перевезення послань далеко до Ріппону, Бернсу чи й Шокзу з проханням новин про те, як ведеться у прибережних містах, і передачі звісток про Бак. Посланці перетинали окуповані території, що було вкрай небезпечно. Часто вони отримували гілочку плюща, аби адресати послань та допомоги від леді Пейшенс уміли їх розпізнати. Цей плющ вона цілорічно вирощувала у своїх кімнатах. Про так званих Посланців Плюща навіть складено кілька балад, які розповідають про їхню відвагу та дотепність і нагадують нам, що навіть найпотужніші мури з часом переходять під зверхність плюща. Можливо, найвідомішим їхнім вчинком є подвиг Пенсі Фіалки, наймолодшої з посланців. У віці одинадцяти літ вона дійшла аж до місця, де герцогиня Бернсу переховувалася у Бернських Крижаних печерах, і передала їй звістку про те, коли й куди припливе судно з припасами. Частину цього шляху Пенсі таємно здолала, сховавшись між мішками зерна на возі, реквізованому піратами. Втекла з самого серця табору напасників, щоб продовжити свою місію. Та спершу підпалила намет, в якому спав їхній ватажок, помстившись так за своїх перекованих батьків. Пенсі не дожила до тринадцяти, але її звершення пам’ятатимуть довго.
Ще інші допомагали Пейшенс вимінювати її коштовності та спадкові землі на гроші, які вона використовувала «за власним розсудом і з власного права», — так заявила колись лордові Брайту. Купувала зерно та овець у глибині суходолу, а її «волонтери», зі свого боку, займалися їхнім перевезенням та розподілом. Невеликі суденця з припасами додавали надії оборонцям у битвах. Робила символічні виплати каменярам і теслям, що допомагали відбудовувати зруйновані селища. І звісно ж, винагороджувала монетою, — небагато, але долучивши до цього свої найщиріші подяки, — усіх гвардійців, що добровільно зголосилися допомагати їй.
Коли з часом серед гвардії Оленячого замку відзнака Плюща ввійшла до загального вжитку, вона лише підтвердила доконаний факт. Ці чоловіки та жінки були гвардією леді Пейшенс, і якщо хто їм і платив, то це вона. Але, що найважливіше для них, — вона їх цінувала й використовувала, лікувала, коли їх поранено, захищала своїм гострим язичком, якщо хтось посмів їх зневажити. Такими були підвалини її впливу й підстави сили, якою вона володіла. «Вежа рідко валиться знизу вгору», — не раз казала вона й запевняла, що це вислів принца Чівелрі.
Ми добре виспалися, а наші животи були повними. Не потребуючи полювати, йшли всю ніч. Трималися осторонь від дороги і були куди обережніші, ніж досі, але не зустріли жодного перекованого. Великий білий місяць сріблом малював стежку між деревами. Ми двоє рухалися як одна істота, майже не думаючи, хіба щоб розпізнати й затямити всі зустрінуті запахи, всі почуті звуки. Крижана рішучість, яка мене опанувала, передалася й Нічноокому. Я не сурмив йому легковажно про свій намір, але ми могли думати про це, не зосереджуючись на цьому. Це був інший різновид мисливської спонуки, гнаний іншим голодом. Тієї ночі ми здолали не одну милю під пильним поглядом місяця.