У цьому була солдатська логіка, стратегія, яку схвалив би Веріті. Вілл знав, що я живий. Невідомо, чи відкрив він це іншим членам групи Скіллу або навіть Регалові. Я здогадувався, що він хоче висмоктати з мене Скілл-силу, як Джастін із Сереною висмоктали її з короля Шрюда. Підозрював, що така крадіжка енергії може викликати шалений екстаз і що Вілл хоче насолодитися ним сам. Я не мав жодних сумнівів, що він мене шукатиме, що він твердо вирішив вистежити мене, хай де б я сховався. Ще він знав, що я його дуже боюся. Тож не очікуватиме, що я піду просто до нього, з непохитним наміром убити не тільки його та всю їхню групу, а й Регала. Мій швидкий марш до Трейдфорда міг виявитися найкращою стратегією, яка б дала мені змогу сховатися від нього.
Про Ферроу кажуть, що воно настільки ж відкрите, наскільки Бак скелястий і лісистий. Той перший світанок застав нас у лісі нового різновиду, яснішому й переважно листяному. На день ми влаштувалися у березовому гаю, на пологому пагорбі з видом на просторе пасовище. Вперше від часу бійки з перекованими я зняв сорочку і при денному світлі оглянув плече там, де по ньому вдарено києм. Плече було чорно-синім і боліло, коли я пробував підняти руку вище голови. Та це й усе. Марниця. Три роки тому я подумав би, що це серйозне ушкодження. Обмив би його холодною водою і обклав травами, щоб швидше загоїлося. Тепер, хоч усе плече було фіолетовим і рвало болем, коли я ним ворушив, це був лише синець, і я зоставив його гоїтися самому. Криво посміхнувся сам собі, знову надягаючи сорочку.
Нічноокий не був таким терплячим, коли я оглядав розтин на його плечі. Рана почала вже змикатися. Коли я відвів шерсть із країв розтину, він різко відсахнувся і вхопив мене за зап’ястя. Не грубо, але твердо.
Облиш. Заживе.
Там бруд.
Він втягнув носом повітря і задумливо лизнув.
Небагато.
Дозволь мені глянути.
Ти ніколи не дивишся просто так. Ти штрикаєш.
То сядь спокійно й дозволь мені поштрикати.
Нічноокий поступився, але неохоче. Туди потрапили шматочки трави, які слід було вибрати. Кілька разів він піймав мене за зап’ястя. Врешті гарикнув на мене так, аби дати зрозуміти, що з нього досить. Я був незадоволений. Він ледве дозволив мені накласти трохи Баррічевої мазі.
Ти надто цим переймаєшся, — роздратовано сповістив він мене.
Мені дуже прикро, що тебе поранено через мене. Це недобре. Це не таке життя, яке має вести вовк. Ти не можеш бути самотнім, мандрувати з місця на місце. Маєш бути зі зграєю, полювати на своїй території, може, колись знайти собі пару.
Колись це колись, і, може, так буде, а може, й ні. Це людська річ — перейматися справами, які можуть трапитися або ні. Не можеш з’їсти м’ясо, поки його не вполюєш. До того ж я не сам. Ми разом.
Це правда. Ми разом. — Я ліг біля Нічноокого й заснув.
Подумав про Моллі. Рішуче викинув її з голови і спробував заснути. Даремно. Я неспокійно вертівся, аж поки Нічноокий не рикнув, тоді підвівся, відійшов від мене і вклався знову. Я ненадовго сів, вдивляючись у лісисту долину. Знав, що я близький до дурного рішення. Не хотів обдумувати, наскільки воно дурне й легковажне. Глибоко вдихнув, заплющив очі та потягся до Моллі.
Я боявся, що знайду її в обіймах іншого чоловіка. Боявся почути, що вона говорить про мене з огидою. Натомість узагалі не міг її знайти. Раз у раз зосереджував думки, збирав усі сили й тягся до неї. Врешті я був нагороджений Скілл-образом Барріча, що покривав соломою дах хати. Був без сорочки, а літнє сонце спалило його до кольору полірованого дерева. По його карку стікав піт. Глянув на когось унизу, і на його обличчі з’явився роздратований вираз. «Я знаю, міледі. Ти могла б зробити це сама, дуже дякую. А ще знаю, що в мене й так досить клопотів. Обійдуся хоч без страху, що ви обоє впадете».
Я десь осторонь тяжко дихав і знову почав усвідомлювати власне тіло. Відштовхнувся і потягся до Барріча. Принаймні скажу йому, що я живий. Мені вдалося знайти Барріча, але бачив я його як крізь туман.