Таким робом ми мандрували вздовж Оленячої ріки на північний захід. Наблизившись до великого торгового міста над Турлейком, ми далеко обійшли його і певний час орієнтувалися тільки по зорях. Це значно більше подобалося Нічноокому, бо в таку пору року простори, крізь які ми йшли, покривала суха трава осоки. Ми часто бачили здалеку стада овець і кіз чи більшої худоби, зрідка гараґарів. Мій контакт із пастушими народами, що йшли за цими стадами, був обмеженим, зводився до коротких оглядин того, як вони пролітають верхи на конях, або того, як палають їхні вогнища, обрисовуючи конічні намети. Вони віддавали перевагу таким наметам, коли розбивали нічні стійбища.
У ті ночі довгого чвалу ми знову ставали вовками. Я ще раз відступив до тваринного стану, але усвідомлював це й казав собі, що воно мені не завадить, доки я його розумію. Насправді ж я вважав, що таке життя пішло мені на користь. Якби я подорожував у людському товаристві, все було б куди складніше. Ми б обговорювали маршрут, забезпечення і тактику дій після приходу до Трейдфорда. Але ми з вовком попросту трюхали, ніч за ніччю, а наше життя було таким простим, як це тільки можливо. Наше братерство ставало дедалі глибшим.
Слова Чорного Рольфа глибоко закарбувалися мені в пам’яті і спонукали до роздумів. У якомусь сенсі я вважав пов’язання між мною та Нічнооким чимось самоочевидним. Колись він був вовчуком, але тепер став мені рівним. І моїм другом. Дехто каже «собака» чи «кінь», наче всі вони однаковісінькі. Я чув, як чоловік називав кобилу, що пробула в нього сім літ, «це», нібито кажучи про крісло. Я ніколи такого не розумів. Не треба бути віттером, аби пізнати дружбу з твариною і збагнути, що ця дружба така ж багата і складна, як із чоловіком чи жінкою. Коли Нюхач був моїм, то був дружелюбним, цікавським псом із хлоп’ячою вдачею. Ковалик був затятим, агресивним, мав схильність вивищуватися над кожним, хто давав йому таку змогу, його почуття гумору було досить грубуватим. Нічноокий так само відрізнявся від них, як від Барріча або Чейда. Для жодного з них не було б образою зізнання, що саме вовк був мені найближчим.
Він не міг лічити. Зате я не міг прочитати запах оленя в повітрі й відрізнити самця від самиці. Хоч і не міг планувати більше ніж на день наперед, то й я не був спроможний на вперту концентрацію при висліджуванні здобичі. Між нами були відмінності, ніхто з нас не проголошував своєї вищості. Ніхто не віддавав іншому наказів і не очікував безумовного послуху. Мої руки були придатними до усування голок дикобраза, кліщів та колючок, а ще до чухання тих місць на спині, що сильно свербіли й були особливо недоступними. Мій зріст давав мені певну перевагу під час висліджування дичини чи огляду території. Тож навіть співчуваючи мені через мої «коров’ячі зуби», слабке нічне бачення і ніс, який Нічноокий називав дерев’яною грудкою між очима, він не дивився на мене зверхньо. Ми обидва знали, що його ловецькі здібності забезпечували нам більшість м’яса, яке ми їли. Та він ніколи не шкодував мені рівної пайки. Знайдіть таке в людини, якщо зумієте.
— Сидіти, собако! — сказав я йому колись жартома.
Я саме обережно білував дикобраза-голкошерста, якого вбив палицею, коли Нічноокий уперся його піймати. Так спішно йому було дістатися до м’яса, що ми дивом не набралися голок. Він знову сів, його клуби нетерпляче смикалися.
Чого люди так говорять? — спитав мене, коли я обережно тяг за край колючу шкіру.
Як?
Наказово. Що дає людям право наказувати псові, якщо вони не зграя?
— Інколи вони зграя чи майже зграя, — задумливо сказав я вголос. Я сильно потяг шкірку, тримаючи її за пучок шерсті на животі, де не було голок, і надрізаючи вздовж відкритого шкірного покриву. Шкірка зі звуком відірвалася від жирного м’яса. — Деякі люди вважають, що мають на це право, — продовжив я за мить.