Чого? — натискав Нічноокий.
Мене здивувало, що я ніколи досі над цим не замислювався.
— Деякі люди вважають, що вони кращі за тварин, — повільно промовив я. — Що мають право їх використовувати чи наказувати їм, як забажають.
І ти так думаєш?
Я не відразу відповів на це запитання. Просунув вістря ножа вздовж лінії між шкірою і жиром, постійно натягуючи довкола лопатки тварини. Хіба ж я не їздив на коні, коли мав його? Чи ж я був кращим за коня, що змушував його підкорятися моїй волі? Полював із собаками, а зрідка з соколами. Яке право я мав їм наказувати? Врешті повільно сказав:
— Хіба ми кращі за того дикобраза, якого збираємося з’їсти? Чи це лише тому, що сьогодні ми перемогли?
Нічноокий схилив голову набік, дивлячись на ножа й руки, що очищали йому м’ясо.
Думаю, я завжди розумніший від дикобраза. Але не кращий. Мабуть, ми вбиваємо і їмо, бо можемо. З цієї ж причини, — і він ліниво витяг перед собою передні лапи, — з цієї ж причини я маю добре вимуштрувану людину, яка зчищає для мене ті колючки, щоб мені краще було їсти.
Показав мені язика. Ми обидва знали, що це лише частина відповіді на загадку. Я провів ножем уздовж хребта дикобраза, і нарешті вся шкіра знялася.
— Я маю розвести вогнище і приготувати трохи того жиру, перш ніж їсти, — мовив я, подумавши. — Інакше розхворіюся.
Просто дай мені моє, а зі своїм роби що хочеш, — велично повчив він мене.
Я зробив надріз довкола задніх лап, вивільнив зі суглобів і відтяв. Там було цілком досить м’яса для мене. Я залишив його на шкірці, а Нічноокий відтяг свою пайку та взявся трощити кості. Тим часом я розвів маленьке вогнище, насадив лапи дикобраза на рожен і залишив їх пектися.
— Не думаю, що я кращий за тебе, — тихо сказав я. — Насправді не думаю, що я кращий за будь-яку тварину. Хоча, як ти кажеш, я розумніший від декого.
Може, від дикобраза, — поблажливо зауважив він. — Але від вовка? Навряд чи.
Ми дедалі краще розуміли кожен нюанс поведінки один одного. Інколи ми несамовито вміло полювали, знаходячи найвищу радість у переслідуванні та вбиванні, цілеспрямовано й грізно прошиваючи простір. А інколи борюкалися, мов цуценята, спихаючи один одного з утоптаної стежки в чагарник, щипаючись і кусаючись на ходу, полохаючи здобич ще до того, як її побачили. Іншими днями лежали й дрімали до надвечірніх годин, тоді вставали пополювати, а вже потім рушали в дорогу. Сонце гріло нам животи чи спини, комахи бриніли, наче самі спали. Великий вовк перевертався на спину, мов цуценя, просячи, щоб я почухав йому черево та перевірив, чи у вухах немає кліщів або бліх. Чи й просто добре вичухав йому підгорля та загривок. Свіжими туманними ранками ми тулилися один до одного, зігріваючись перед сном. Часом мене будив жорсткий штурхан холодного писка у мій ніс; намагаючись сісти, я виявляв, що він навмисне став мені на волоссі, пришпиливши мою голову до землі. Іншим разом я прокидався сам і бачив, як Нічноокий сидить віддалік, оглядаючи околицю. Пам’ятаю, як бачив його таким на тлі призахідного сонця. Легкий вечірній вітерець розвівав йому хутро. Вуха нашорошені, погляд втуплений у далечінь. Тоді я відчув у ньому самотність, непідвладну нічому, що я міг йому дати. Це мене принизило, я дозволив йому залишатися, як був, навіть не потягся до нього. З певної точки зору, я для нього був не кращим за вовка.
Оминувши Турлейк і довколишні міста, ми знову повернули на північ і вийшли до Синьої ріки. Вона відрізнялася від Оленячої, як корова від баского румака. Сіра і спокійна, пливла між відкритими полями, перевалюючись сюди-туди в широкому кам’янистому річищі. З нашого боку ріки паралельно до неї біг гостинець, але йшли по ньому здебільшого кози та худоба. Ми завжди могли почути, що переганяють череду, і легко її уникали. Синя ріка не була такою судноплавною, як Оленяча, була маловоднішою і з численними піщаними мілинами, але й нею човнами перевозили товари на торг. По той бік Синьої, де містився Тілт, тяглася дорога зі жвавим рухом, було багато селищ, а навіть містечок. На деяких відтинках річки ми бачили баржі, які проти течії тягли за собою мули. Я здогадувався, що таким способом вантаж переправляють через мілини. Поселення на нашому березі ріки, здається, зводилися до поромних переправ та нечисленних торгових селищ пастухів-кочівників. Тут траплялися заїзди, кілька крамниць і жменька домів на самій околиці, але не набагато більше. Ми з Нічнооким цих поселень уникали. Кілька сіл, які ми проминули по наш бік ріки, о цій порі року стояли пусткою.