Я почувався дуже самотнім.
Спалося мені погано. Частина мене сиділа, спостерігаючи все ще з відстані за іншими вовками. Вони так само знали про мене, як і я про них. Не приймали мене до себе, але й не відганяли: я не наближався настільки, щоб вони мусили щось про мене вирішувати. Бачив, як вони вполювали оленя з невідомого мені різновиду. Здавався замалим, щоб усі могли наїстися. Я був голодним, але не до такої міри, щоб самому полювати. Моя зацікавленість цією зграєю була сильнішою за голод. Я сидів і дивився, як вони вкладалися до сну.
Тут мої сни покинули Нічноокого. Я знову відчув незв’язне знання, що сплю, але неспроможний прокинутися. Щось мене прикликало, зі страшною потугою тягнучи до себе. Я відповів на цей виклик, неохоче, але безсилий ухилитися. Опинився десь посеред іншого дня, пізнав до нудоти знайомий дим і крики, що хором здіймалися у блакитне небо над океаном. Ще одне місто в герцогстві Бернс змагалося і впало під ударами піратів. Я вкотре був прикликаний за свідка. Тієї ночі і майже кожної наступної війна з червоними кораблями силоміць поверталася до мене.
Ця битва і всі наступні закарбовані у глибині мого серця з невблаганними деталями. Запах, звук і дотик, я жив ними всіма. Щось у мені прислухалося, і щоразу уві сні невблаганно тягло мене до місця, де люд Шести герцогств змагався та гинув за свої домівки. Я пережив більше падінь селищ Бернсу, ніж будь-хто, що справді жив у цьому герцогстві. День за днем, намагаючись заснути, я міг у кожну мить бути прикликаним за свідка. Я не розумів логіки цього. Можливо, схильність до Скіллу дрімала в багатьох людях Шести герцогств, а перед лицем смерті та болю вони кричали до Веріті й до мене голосами, про які й не знали, що володіють ними. Я не раз відчував, що мій король теж крокує містами з нічних кошмарів, хоча ніколи більше не бачив його так виразно, як першого разу. Пізніше я згадав, як ділив сонне видіння з королем Шрюдом, коли його покликано за свідка падіння Сілбея. Відтоді я міркував, наскільки часто він мучився, ставши свідком наїздів на міста, яких не в змозі був захистити.
Якась частина мене знала, що я сплю над Синьою рікою, далеко від тієї пекельної битви, серед високої річкової трави, обвіяний чистим вітром. Та це не здавалося важливим. Істотною була нагальна реальність безперервних битв, у яких королівство Шести герцогств змагалося з напасниками. Те безіменне мале селище в Бернсі, ймовірно, не мало великого стратегічного значення, але воно впало на моїх очах, ще одна цеглина, вибита зі стіни. Коли напасники-пірати опанують узбережжя Бернсу, королівство Шести герцогств уже ніколи від них не звільниться. І вони займали те узбережжя містечко за містечком, хутір за хутором, а тим часом король сидів собі в безпечному Трейдфорді. Реальність нашої боротьби проти червоних кораблів була неминучою і невідкладною, коли я орудував веслом на «Раріску». Впродовж кількох останніх місяців, усунутий та ізольований від війни, я дозволив собі забути про людей, які щодня переживали цей конфлікт. Я став майже таким нечулим, як Регал.
Врешті-решт я прокинувся. Вечір починав уже красти барви у річки й рівнини. Я не почувався спочилим, а все ж прокинувся з полегшенням. Сів, озирнувся довкола. Нічноокий не повернувся до мене. Я ненадовго потягся до нього. «Брате», — пізнав він мене, але я відчув, що моє вторгнення його роздратувало. Він дивився, як борюкаються двоє вовчуків. Я втомлено повернувся до власної свідомості. Контраст між нашими двома життями зненацька став надто разючим, щоб навіть міркувати про нього. Напасники з червоних кораблів, перековані, Регалова зрада, навіть мій план убивства Регала раптом зробилися огидними людськими справами, які я накинув вовкові. Яким правом я дозволяв цій бридоті формувати його життя? Він був там, де йому слід бути.
Хоч як це мені не подобалося, проте завдання, яке я собі поставив, було тільки моїм.
Я намагався відпустити Нічноокого. А все-таки зоставалася вперта іскра надії. Він сказав, що повернеться. Якщо так, то це має бути його власним рішенням. Не стану кликати його до себе. Я підвівся і попрямував далі. Сказав собі, що коли він захоче до мене приєднатися, то легко мене дожене. У доланні великих відстаней вовчий клус не має собі рівних. І я не надто швидко подорожував без нього. Мені дуже бракувало його нічного бачення. Я дійшов до місця, де берег ріки опускався, перетворюючись на щось не надто краще за болото. Спершу я не міг вирішити: перетинати його чи намагатися обійти. Знав, що воно може тягтися милями. Зрештою надумав триматись якомога ближче до відкритої ріки. Я провів кепську ніч, продираючись крізь очерет і рогіз, спотикаючись об їхні переплетені корені, мої ноги частіше були мокрими, ніж сухими, і мене наполегливо переслідували комарі.