Я питав сам себе, який недоумок намагається перетнути незнайоме болото в темряві? Якщо провалюся у трясовину та втону в ній, то так мені й треба. Наді мною були тільки зорі, довкола незмінні стіни рогозу. Праворуч я бачив проблиски широкої темної ріки. Йшов проти течії. Світанок застав мене посеред маршу. Маленькі однолисті рослини з висячими коренями обліпили мої штани і взуття, груди покрилися комариними укусами. На ходу я їв сушене м’ясо. Не було де відпочити, тож я йшов далі. Вирішивши взяти з цього болота хоч щось добре, я набрав кореневищ рогозу, крізь який пробирався. Було вже пополудні, коли в річки почав з’являтися справжній твердий берег, а я ще годину підганяв себе до руху, тікаючи від мошок і комарів. Тоді змив зеленкуватий слиз зі штанів, взуття і власної шкіри та провалився в сон.
Десь далеко стояв Нічноокий. До нього підступала худа самичка, а він не рухався і не демонстрував погрози. Коли вона наблизилася, він опустився на черево, перевернувся на бік, тоді на спину й відкрив горлянку. Вона підступала ще ближче, крок за кроком. Тоді раптом зупинилася, сіла і втупилася в нього. Він легенько заскавчав. Вона відвела вуха назад, вищирилася на всі зуби, тоді відвернулася і відскочила геть. За якийсь час Нічноокий підвівся й рушив полювати на лугових мишей. Здавався задоволеним.
І знову, коли його присутність віддалилася, мене вдруге прикликано до Бернсу. Палало ще одне село.
Я прокинувся знеохоченим. Замість іти далі, розвів маленьке вогнище з плавника. Закип’ятив воду в казанку, щоб зварити кореневища, тим часом покраяв на шматки частину сушеного м’яса. Потушкував його з крохмалистими кореневищами, додав дрібку солі зі свого дорогоцінного запасу і трохи дикої зелені. На жаль, переважав вапнистий смак води. Наповнивши живіт, я витрусив свого зимового плаща, загорнувся в нього для захисту від нічних комах і знову задрімав.
Нічноокий та вожак зграї стояли, дивлячись один на одного. Їх розділяла достатня відстань, щоб у цьому не було жодного виклику, але Нічноокий тримав хвіст опущеним. Вовчий вожак був вищим і худішим за Нічноокого, мав чорне хутро. Не такий вгодований, покритий шрамами, залишеними йому боями та полюваннями. Поводився самовпевнено. Нічноокий не ворушився. За якийсь час другий вовк трохи відійшов, задер лапу на пучок трави й помочився. Потер передні лапи об траву, тоді пішов, не оглядаючись. Нічноокий сів і так і зостався, наче розмірковував.
Наступного ранку я встав і рушив далі. Нічноокий покинув мене два дні тому. Тільки два дні. Однак мені здавалося, що я вже дуже довго сам. Цікаво, а як Нічноокий мірить час нашої розлуки? Не днями і ночами. Він пішов, аби чогось довідатися, а як довідається, його час перебування вдалині від мене добігне кінця, і він повернеться. Але про що ж насправді він хотів довідатися? Як це — бути вовком між вовків, членом зграї? Якщо вони його приймуть, то що буде далі? Бігатиме з ними день, тиждень, кілька місяців? Скільки часу мине, перш ніж я зникну йому з пам’яті, загубившись у його нескінченних вчорашніх днях?
Чого б йому хотіти повертатися до мене, якщо зграя його прийме?
З часом я дозволив собі усвідомити, що моє серце зболіле і зранене так само, начеб це людський приятель проміняв мене на товариство інших. Мені хотілося завити, потягтися до Нічноокого, вилити йому свою самотність. Напруживши волю, я цього не зробив. Він не був домашнім псом, якого можна покликати свистом. Він був другом, і якийсь час ми подорожували разом. Яким правом я міг просити його відмовитися від шансу мати пару, справжню власну зграю, лише для того, щоби бути при мені? Жодного такого права не було.
Опівдні я втрапив на стежку, що бігла вздовж берега. Пізнього пополудня минув кілька малих селянських обійсть. На полях переважали дині та збіжжя. Річкова вода надходила на поля через мережу каналів. Криті дерном доми збудовано віддалік од берега ріки, мабуть, щоб уникнути повені. На мене гавкали пси, гоготіли зграї товстих білих гусей, але я не бачив жодної людини поблизу, щоб привітатися з нею. Стежка розширилася, перетворилася на гостинець, на ньому з’явилися сліди возів.