При столах розпоряджалося кілька молодих жінок, одна з них наклала для мене їжі на дощечку-піднос і квапливо передала через стіл, наче уникаючи ближчого контакту зі мною. Я подякував, що викликало у її подруг хихотіння. Вона здавалася такою ображеною, наче я прийняв її за вуличну дівку, тож швидко звідти забрався. Знайшов куток столу, де ніхто не сидів, і зауважив, що ніхто не сідає поблизу мене. Хлопчина, який забирав кухлі та наповнював їх елем, дав мені один і достатньо зацікавився мною, щоб спитати, звідки я прийшов. Я відповів тільки, що йду до верхів’я ріки, аби знайти роботу, і спитав, чи знає він когось, хто б рядив робітників.
— О, то це тобі потрібен ярмарок рядіння вгору по річці, у Трейдфорді, — по-панібратському сказав він мені. — Менше ніж день ходи звідси. О цій порі року можеш знайти роботу на жнивах. А як ні, завжди залишається будова великого Королівського кола. Там візьмуть кожного, хто може підняти камінь чи махати лопатою.
— Велике Королівське коло? — перепитав я.
Хлопець схилив голову в мій бік.
— Щоб усі були свідками того, як вершиться королівська справедливість.
Тоді хтось його покликав, помахуючи кухлем, а я зостався сам і взявся їсти та міркувати. «Там візьмуть кожного». Тож такий я видався чудний і химерний. Що ж, на це нічим не зарадиш. Їжа смакувала напрочуд. Досі я майже забув пишноту й запах доброго пшеничного хліба. Те, як він перемішався з гострим м’ясним соком на моїй дощечці, зненацька нагадало мені кухарку Сару та її гостинну кухню. Десь у Трейдфорді, вгору по річці, вона зараз вимішує тісто, а може, шпигує прянощами м’ясо, перш ніж вкласти його до одного з великих чорних казанів і добре накрити, щоб воно всю ніч повільно пеклося на вугіллі. Так, а в Регалових стайнях Гендз робить останній вечірній обхід, як робив його в Оленячому замку Барріч, щоб перевірити, чи кожна тварина має чисту воду й чи кожне стійло надійно замкнене. Ще б там мало бути не менше ніж дюжина інших стайничих з Оленячого замку, чиї обличчя і серця я добре вивчив за роки, проведені разом з ними в Баррічевому володінні, під його опікою. Домашню челядь Регал теж забрав з Оленячого замку. Там, ймовірно, була майстриня Гесті, Брант, Ловден і…
Мене раптом охопила самота. Як добре було б їх побачити, спертися об стіл і слухати нескінченні плітки кухарки Сари або горілиць лежати на горищі поруч із Гендзом та вдавати, наче я вірю його несамовитим історіям про жінок, яких він нібито уклав до ліжка, відколи ми востаннє бачилися. Я намагався уявити реакцію майстрині Гесті на мій теперішній одяг і піймав себе на усмішці. От би вона обурилася через такий скандальний проступок.
Мої мрії перебив чоловік, що одну за одною вивергав із себе грубі лайки. Найп’янючіший матрос, якого я знав, не осквернив би так весільної учти. Я не був єдиним, хто обернувся. На мить нормальні розмови припинилися. Я дивився на те, чого раніше не зауважив.
Скраю площі, куди не сягало світло смолоскипів, стояв віз із запряженими в нього кіньми. На возі була клітка, а в ній троє перекованих. Нічого більше я не зумів розгледіти, лише те, що їх троє і що вони непомітні для мого Віту. Жінка-візнича підійшла до клітки з палицею в руці. Гучно гримнула нею об ґратки клітки, наказуючи тим усередині сидіти тихо, а тоді повернулася до двох молодиків, що ошивалися позаду воза.
— І ви відійдіть від них, неотеси! — збештала вона їх. — Вони для Королівського кола, там знайдуть кару чи милість. А до того часу дайте їм спокій, затямили? Лілі! Лілі, принеси-но сюди кості з печені і дай їх отим сотворінням. А ви, кажу вам, геть від них! Не чіпайте їх!
Два молодики відступили перед її грізною палицею, сміючись і піднявши руки вгору.
— Не розумію, чого ми не можемо спершу з ними порозважатися, — вперся вищий молодик. — Я чув, що у Рандсфорді будують власне коло справедливості.
Другий хлопець влаштував ціле видовище, напинаючи мускули на плечах.
— Cам я волію Королівське коло.
— Як чемпіон чи як в’язень?! — гукнув хтось глузливо.
Обидва юнаки засміялися, вищий жартома пхнув свого товариша.
Я стояв як укопаний. У мені наростала нудотна підозра. Королівське коло. Перековані та чемпіони. Я згадав, наскільки жадібно Регал спостерігав за побоями, яких його люди завдавали мені, коли я стояв посеред їхнього кола. Моє тіло задерев’яніло. Тим часом жінка на ім’я Лілі підійшла до воза й дала в’язням повну миску м’ясних костей. Ті кинулися на них, б’ючись і гаркаючи один на одного, бо кожен намагався захопити собі найбільше здобичі. Довкола воза стояло чимало людей. Сміялися, показували пальцями. Я дивився з огидою. Хіба ж вони не розуміють, що цих нещасних перековано? Вони не були злочинцями. Були чоловіками й синами, рибалками і хліборобами з Шести герцогств. Завинили тільки тим, що втрапили в полон червоних кораблів.