— Здається, я тут загостювався, — сказав поважно і встав з-за столу.
З’їв я доволі і знав, що не потребую кухля пива, який, наполовину повний, стояв біля підноса. Бачив, як молодики зміряли мене поглядом, коли я підвівся, помітив, як жахнувся один, побачивши меч у мене при боці. Другий встав, наче бажаючи кинути виклик мені вслід, та я бачив, як його приятель ледь похитав головою. Втративши кількісну перевагу, бравий селянський хлопець пропустив мене, щирячись і сахаючись, наче уникаючи забруднитися через мою присутність. Було напрочуд легко проігнорувати цю образу. Я не відступив від них, а просто розвернувся і рушив у темряву, подалі від розваг, танців і музики. Ніхто не пішов за мною слідом.
Я крокував у бік набережної, тим часом у мені наростав потяг до мети. Отже, я недалеко від Трейдфорда, недалеко від Регала. Я відчув раптове бажання приготуватися до зустрічі з ним. Найму на ніч кімнату в заїзді, заїзді з лазнею, скупаюся і поголюся. Хай гляне на мене, на шрами, які мені залишив, і знає, хто його вбив. А пізніше? Якщо я ще житиму, коли настане те пізніше, і якщо хтось мене пізнає, то хай так і буде. Хай стане відомим, що Фітц повернувся з могили, аби звершити королівську справедливість над тим, хто називає себе королем.
Так зміцнивши серце, я проминув два заїзди. З одного долинули вигуки: це могла бути або бійка, або витівки веселого товариства — у кожному разі я там добре не висплюся. У другому запався ґанок, двері криво висіли на завісах. Я вирішив, що це не віщує добре доглянутих ліжок. Вибрав натомість заїзд, на вивісці якого був намальований казанок, а над дверима горів смолоскип, аби подорожній знав, куди йому йти.
Як більшість великих домів у Помі, заїзд споруджено з річкового каменю та вапняного розчину, підлога теж була кам’яною. При кінці кімнати містився великий камін, але там горів лише літній вогонь, його вистачало хіба що на те, аби обіцяний казанок з душениною умлівав на повільному вогні. Попри мою недавню трапезу, душенина смачно мені запахла. При шинквасі було тихо, більшість клієнтури подалася на весільну урочистість капамана. Господар заїзду здавався дружелюбним, але на мій вигляд зморщив брови. Я поклав на стіл перед ним срібняка, щоб його заспокоїти.
— Я хотів би кімнату на ніч і купіль.
Він із ваганням глянув на мене.
— Спершу купіль! — заявив твердо.
Я усміхнувся.
— Жодних проблем, добрий пане. Ще й вбрання виперу, не бійтесь, що занесу бліх у постіль.
Господар неохоче кивнув і послав хлопця-слугу до кухні по гарячу воду.
— Тож ти здолав далеку дорогу? — сказав він із чемності, ведучи мене до лазні позаду заїзду.
— Далеку дорогу, та й не завжди битим шляхом. Але у Трейдфорді мене чекає робота, тож я хотів би справити щонайкраще враження, коли туди дістануся. — Я посміхнувся, кажучи ці слова, задоволений їхньою правдивістю.
— О, чекає робота. Розумію, так, розумію. Звісно, найкраще показатися чистим і спочилим. У кутку горщик із милом, не соромся з нього користати.
Перш ніж він пішов, я попрохав ще дозволу скористатися бритвою, бо в купальні було дзеркало. Він охоче забезпечив мене цим приладдям. Хлопець приніс мені бритву з першим відром гарячої води. Доки він наповнював ванну, я вкоротив бороду, щоб можна було її зголити. Хлопець запропонував випрати моє вбрання за додатковий мідяк, а я був тільки радий погодитися на це. Забрав у мене одяг, зморщивши носа. З цього я зрозумів, що пахнув куди гірше, ніж припускав. Очевидячки, мій перехід через болото залишив по собі більше слідів, ніж я гадав.
Я гаяв час, поринаючи в гарячу воду, щедро милячись м’яким милом із горщика, а тоді енергійно розтираючись, перш ніж сполоснути його. Мив волосся доти, доки піна не стала білою, а не сірою. Після мене вода у ванні була густішою за вапнисту воду з річки. Цього разу я голився так повільно, що затявся лише двічі. Зачесавши волосся назад і зв’язавши його вояцьким хвостом, я глянув у дзеркало і побачив там обличчя, яке насилу пізнав.
Минули місяці, відколи я востаннє себе бачив, а й то у маленькому дзеркальці Барріча. Обличчя, що глянуло зараз на мене, було худішим, ніж я сподівався, і випнуті вилиці робили його схожим на портрет Чівелрі. Біле пасмо волосся над моїм чолом зосталося, воно мене старило й нагадувало про слід, залишений росомахою. Лоб та щоки засмагли під літнім сонцем, але на місці зголеної бороди обличчя було блідішим, тож нижня половина шраму на щоці здавалася помітнішою за верхню. Наскільки я міг розгледіти свої груди, ребер у мене наче побільшало. Там, звісно, були м’язи, але жиру замало, щоб змастити сковорідку, — як казала колись кухарка Сара. Постійні мандри і здебільшого м’ясний раціон залишили на мені свій слід.