Я відвернувся від дзеркала, криво посміхаючись. Мої побоювання, що перший стрічний, який бачив мене раніше, негайно мене розпізнає, розвіялись, як дим. Я й сам насилу себе пізнавав.
Одягся у зимові речі, щоб дістатися кімнати. Хлопець-слуга запевнив, що решту мого вбрання повісить біля каміна і зранку доставить просушеним. Показав мені мою кімнату й залишив із побажанням доброї ночі та свічкою.
Кімната була скупо обставлена, зате чиста. Там стояло чотири ліжка, але я був єдиним гостем, що мене тішило. Одне вікно, на літо з відчиненими віконницями і незанавішене. Від річки віяв нічний вітерець, заповнюючи кімнату прохолодою. Якийсь час я стояв, вглядаючись у темряву. Дивлячись угору річки можна було розгледіти вогні Трейдфорда. Це було велике місто. Вогні кидали ясні плями на дорогу між Помом і Трейдфордом. Тепер я перебував у густо заселеному краї. «Просто щастя, що подорожую сам», — твердо сказав я собі й відштовхнув геть укол втрати, яку відчував щоразу, подумавши про Нічноокого. Закинув свій клунок під ліжко. Покривала на ліжку були грубими, але пахли чистотою, так само як і набитий соломою матрац. Після місяців спання на землі постіль здалася мені майже такою ж м’якою, як і моя давня перина в Оленячому замку. Я задув свічку і вклався, сподіваючись одразу ж заснути.
Натомість вдивлявся у темну стелю. Десь здалеку долинав веселий гамір. Зблизька — вже майже забуті звуки: скрипіння, з яким осідав будинок, шум людських рухів у інших кімнатах заїзду. Вони непокоїли мене, як ніколи не непокоїли шум вітру у вітті дерев чи хлюпання річки поблизу мого привалу. Я боявся істот власного виду куди сильніше, ніж будь-яких загроз у світі природи.
Мої думки помандрували до Нічноокого, аби впевнитися, що він робить і чи в безпеці він цього вечора. Я почав шукати його Вітом, але стримався. Завтра буду в Трейдфорді, маю зробити те, в чому він мені не допоможе. Ба більше, я був на території, куди він не зможе безпечно до мене дістатися. Якби завтра я добився успіху, вижив і рушив до гір шукати Веріті, то міг сподіватися, що він мене згадає і приєднається до мене. Але якщо завтра я помру, то краще йому бути там, де він і був. Хай спробує пристати до власного племені, хай має власне життя.
Дійти цього висновку й розпізнати правильність мого рішення було дуже легко. Твердо його триматися — куди важче. Не слід було мені платити за це ліжко. Коли б я всю ніч ішов, то відпочив би краще. Я почувався самотнішим, ніж будь-коли за все своє життя. Навіть у Регалових підземеллях, перед лицем смерті, мені вдавалося дотягтися до свого вовка. Зараз, цієї ночі, я самотньо обдумував убивство, якого не міг детально запланувати зі страху, що Регала охоронятиме група скіллерів, про здібності яких я міг лише здогадуватися. Попри теплу літню ніч, мене щоразу проймало морозом і кидало в млості, досить було подумати про це. Однак це не схитнуло моєї рішучості вбити Регала, а тільки відібрало певність, що мені все вдасться. Зоставшись сам, я не надто добре справлявся, але вирішив завтра діяти так, щоб Чейд мною пишався.
Розмірковуючи про групу Скіллу, я відчув нудотну певність, що помилився у виборі стратегії. Я прибув сюди з власної волі чи це Вілл у витончений спосіб вплинув на мої думки, переконавши, наче бігти до нього — це найбезпечніша річ? Вілл напрочуд тонко поводився зі Скіллом. Його дотик був так підступно легким, — майже невідчутним. Раптом я запрагнув вдатися до Скіллу, потягтися ним назовні, щоб перевірити, чи відчую я, що він за мною стежить. Тоді набрав певності, що цей мій імпульс поскіллити насправді був впливом Вілла на мене, він спокушав мене відкрити перед ним свій розум. І так мої думки пливли, стискаючись у дедалі тісніші спіралі, аж доки я не відчув, з яким задоволенням він за мною стежить.
Нарешті після півночі я провалився в сон. Без жодних сумнівів відкинув болісні думки, пірнув у сон, мов нурець, що замірився сягнути дна глибини. Надто пізно збагнув імперативну владність цього занурення. Я б змагався, коли б спромігся згадати, як це робиться. Натомість розпізнав, що довкола мене завіси та трофеї, які прикрашали велику залу Ріплкіпа, головного замку герцогства Бернс.
Великі дерев’яні двері схилилися на своїх завісах, розчахнуті навстіж, ставши жертвою тарана, що лежав посеред їхньої пройми, зробивши свою страшну роботу. В повітрі зали густо висів дим, звиваючись довкола знамен давніх перемог. Мертві тіла стосом лежали там, де борці намагалися відвернути потік напасників, якого не стримали тяжкі дубові дошки. За цією стіною з жертв різні ще тримався стрій воїнів Бернсу, та в ньому вже зроблено численні пробоїни. У самому центрі бойової групки був герцог Бронді, обабіч нього — його молодші доньки, Целеріті та Фейт. Змахували мечами, даремно намагаючись захистити батька від ворожого натиску. Обидві билися зі вправністю й затятістю, яких я за ними не підозрював. У парі скидалися на добірних яструбів, їхні обличчя обрамляло коротке й блискуче чорне волосся, темно-сині очі звузилися від ненависті. Але Бронді не хотів, щоб його захищали, не хотів піддатися убивчій хвилі піратів. Поплямлений кров’ю, широко розставивши ноги, обіруч тримав бойову сокиру.