Целеріті схопилася на ноги, здивовано глянула на тяжку сокиру і схилилася, щоб змінити зброю на звичний меч.
— Туди, ми потрібні там, — проголосила Фейт, показуючи, а Целеріті поспішила за нею, аби втримати лінію бою на час, достатній, щоб їхні люди могли відступити.
Я дивився, як відходить Целеріті, жінка, якої я не кохав, але якою завжди захоплюватимуся. Усім серцем прагнув піти за нею, але тут сцена почала вислизати від мене, все перетворилося на дим і тіні. Хтось піймав мене й витяг.
Це було нерозумно.
Голос у моїй голові звучав дуже задоволено. «Вілл!» — з розпачем подумав я, а серце рвалося мені з грудей.
Ні. Але це міг бути й він. Фітце, ти неакуратно ставиш стіни. Не можеш дозволити собі цього. Хай як вони нас кличуть, мусиш бути обачним.
Веріті штовхнув мене, метнув геть, і я відчув, як плоть власного тіла знову мене приймає.
— Але ж ви це робите, — запротестував я, проте почув тільки слабкий звук власного голосу в кімнаті заїзду. Розплющив очі. За єдиним вікном кімнати панувала темрява. Я не міг сказати, хвилини пройшли чи години. Знав лише те, що вдячний за ту темряву, яка зосталася для сну, бо страхітлива втома, навалившись на мене, не дозволяла думати ні про що інше.
Прокинувшись наступного ранку, я не зовсім розумів, де я і що зі мною. Багато часу минуло, відколи я прокидався у справжньому ліжку, не кажучи вже про пробудження з почуттям чистості. Змусив себе сфокусувати зір, тоді глянув на сучки в балці стелі наді мною. За якийсь час згадав про заїзд, про те, що я недалеко від Трейдфорда і Регала. Майже тієї ж миті згадав і те, що герцог Бронді мертвий. Моє серце калатало. Міцно заплющив очі, щоб закритися від Скілл-спогаду тієї ночі, і відчув, як у голові молотом загрюкав біль. Якусь ірраціональну мить я винуватив у цьому Регала. Він диригував тією трагедією, що вирвала мені серце і змусила тіло дрижати від слабкості. Того ранку, коли я сподівався встати сильним, посвіжілим і готовим убивати, ледве міг знайти сили перевернутися з боку на бік.
За якийсь час з’явився хлопець-слуга з моїм одягом. Я дав йому ще два мідяки, і невдовзі він повернувся з тацею. Вигляд і запах миски вівсяної каші викликав у мене огиду. Раптом я зрозумів ту нехіть до їжі, яку Веріті завжди виявляв улітку, коли Скіллом відганяв наїзників від нашого узбережжя. Єдине на таці, що мене зацікавило, — це чашка й казанок, повний гарячої води. Я насилу вибрався з ліжка, присів навпочіпки і витяг з-під нього клунок. Мені перед очима танцювали і плавали іскри. Доки розв’язав клунок і знайшов ельфійську кору, задихався так, наче бігав наввипередки. Потрібна була вся моя концентрація, аби подумати про щось, окрім головного болю. Він так мене підганяв, що я вкинув до чашки більше ельфійської кори. Майже дійшов до тієї дози, яку Чейд відмірював Веріті. Відколи Нічноокий мене покинув, я страждав від Скілл-снів. Хай які стіни виставляв, не міг від них відгородитися. Але остання ніч була найгіршою за довгий час. Як я підозрював, це тому, що я ввійшов у сон і діяв через Целеріті. Сни страшенно зменшували як мої сили, так і запас ельфійської кори. Я нетерпляче дивився, як кора темно забарвлює окріп. Тільки-но забарвила настільки, що не видно було дна чашки, я підняв її та випив усе. Від гіркоти ледь не виблював, але це не завадило мені залити гарячою водою кору, яка зосталася на дні чашки.
Другу, слабшу дозу я пив повільніше, сидячи на краю ліжка й дивлячись у далечінь за вікном. Звідси відкривався чудесний вид на рівнинний річковий край. Оброблені поля та молочні корови на загороджених пасовищах одразу за Помом, а за ними я міг розгледіти цівки диму, що здіймалися над малими сільськими садибами вздовж дороги. Жодне болото, яке слід перетнути, жоден відкритий дикий край не лежав між Регалом і мною. Відтепер мені доведеться подорожувати по-людському.
Головний біль відступив. Я змусив себе з’їсти холодну вівсянку, ігноруючи протести шлунка. Я за цю кашу заплатив і потребував дарованих нею сил. Вони знадобляться мені ще до кінця дня. Вдягся у чисту одежу, яку повернув мені хлопець. Чисту одежу, — але це й усе добре, що я міг про неї сказати. Сорочка геть утратила форму й вицвіла настільки, що перетворилася на набір різних відтінків брунатного кольору. Штани протерлися на колінах і сідниці, а ще й були закороткими. Ввіпхнувши ноги у власноруч зроблене взуття, я наново усвідомив, яке воно жалюгідне. Стільки часу минуло, відколи я перестав перейматися тим, який вигляд маю в очах інших, що був вражений, виявивши: не можу згадати жодного жебрака з Баккіпа, одягненого гірше за мене. Нічого дивного, що минулої ночі я викликав то жалощі, то огиду. Я б теж таке відчував до чолов’яги, одягненого як я.