На думку зійти вниз у цьому одязі я здригнувся. Але іншим виходом було вдягтися у тепле зимове вбрання і весь день обливатися потом. Зійти так, як є, — це ж тільки підказка здорового глузду, а все-таки зараз я почувався таким посміховиськом, що хотів би вислизнути непоміченим.
Енергійно перепаковуючи клунок, я на мить стривожився, усвідомивши, скільки ельфійської кори зужив за один раз. Я почувався бадьорим, не більше. Рік тому така доза ельфійської кори змусила б мене підстрибнути до крокви та погойдатися на ній. Тоді твердо сказав собі, що з цим так само, як із пошарпаним убранням. Я не мав вибору в цих справах. Скілл-сни не покидали мене, а я не мав часу відлежатися і дозволити своєму тілу відновити сили. Не кажучи вже про гроші, щоб платити за кімнату в заїзді та їжу, доки це станеться. А все-таки, закинувши клунка на плече і спускаючись, я подумав, що день розпочався зле. Смерть Бронді, падіння герцогства Бернс, моє гідне опудала вбрання і підпора з ельфійської кори. Це все ввело мене в чудовий стан депресії.
Які реальні шанси пробитися крізь Регалові стіни й охорону я мав?
Колись Барріч сказав мені, що похмурий настрій — це один із наслідків ельфійської кори. Ось що я відчував. Це й усе.
Я попрощався з господарем, який побажав мені успіху. Сонце надворі вже високо піднялося. Воно віщувало черговий погожий день. Я налаштувався на рівномірний темп і рушив із Пома до Трейдфорда.
Діставшись передмістя, я побачив грізне видовище. Дві шибениці, на кожній звисало тіло. Це вже могло достатньо розтривожити, але були там і ще дві конструкції: стовп для бичування та колодки. Дерево ще не посріблилося на сонці, були це нові пристрої, а все-таки видно по них, що їх уже використовували. Я швидко їх проминув, але не міг утриматися від згадки, наскільки близьким був до того, щоб оздобити собою подібне знаряддя. Єдине, що мене порятувало, — моя хоч бастардська, але королівська кров і стародавній декрет, що не можна вішати осіб такого походження. Ще я згадав очевидну насолоду Регала, коли він споглядав, як мені завдають побоїв.
Тут мене знову обсипало морозом на думку, де зараз Чейд. Я не сумнівався: якби Регаловим солдатам вдалося його піймати, Регал швидко б його прикінчив. Я намагався не уявляти, як Чейд, високий, худий і сивий, стояв би на ешафоті під яскравим сонячним промінням.
А втім, чи його справді вбили б одразу?
Я трусонув головою, щоб викинути з неї такі думки, і пройшов повз бідні тіла, полишені на пострах. Сохли під сонцем, як забуте прання. У нападі чорного гумору я подумав, що навіть вони одягнені краще за мене.
Йдучи дорогою, я часто мусив сходити з неї, пропускаючи вози й худобу. Торгівля між двома містами процвітала. Я залишив Пом позаду і якийсь час минав добре утримані селянські доми, звернуті фасадом до дороги, позаду них тяглися поля зі збіжжям і сади. Трохи далі мені почали траплятися цілі садиби: зручні кам’яні будинки, оточені тінистими деревами і квітниками, надійно зведені господарські будівлі, на пасовищах коні — і для верхових прогулянок, і для полювання. Я не раз був певен, що розпізнав стадо худоби з Оленячого замку. Потім ці садиби на якийсь час поступилися місцем розлогим полям, здебільшого льону чи конопель. Нарешті я дійшов до скромніших обійсть, а там і до передмістя.
«Ну ось», — подумав я. Пізній полудень застав мене посеред міста, в його центрі з брукованими вулицями, людьми, зайнятими всіма справами, які тільки можна собі уявити. Я вражено роздивлявся. Ніколи досі не бачив нічого схожого на Трейдфорд. Крамниця за крамницею, таверни, заїзди зі стайнями при них, розраховані на гаманці всілякої ваги, і все це розкинулося на рівнині, як не могло зробити жодне місто в герцогстві Бак. Я дістався до обширу садів, фонтанів, храмів, театрів, шкіл. Там були сади з посипаними галькою доріжками для прогулянок і вимощеними алеями, які звивалися між квітниками, статуями та деревами. Люди, що прогулювалися доріжками чи їхали в екіпажах, мали на собі одяг, що пасував би для найурочистішого прийому в Оленячому замку. Дехто з них носив лівреї у кольорах Ферроу — золотий з коричневим, та навіть вбрання цих слуг було куди розкішнішим, ніж те, яке я будь-коли мав.
Сюди Регал виїжджав на літо за свого дитинства. Завжди зневажав Баккіп, називаючи його чимось не надто кращим від глухого села. Я намагався уявити хлопця, що покидає це все восени, аби повернутися до вогкого й холодного замку на залитій дощами та битій штормами скелі над брудним і малим портовим містечком. Нічого дивного, що він якомога швидше перебрався сюди зі своїм двором. Зненацька я відчув якесь імлисте розуміння Регала. Це мене дратувало. Добре знати людину, яку ти збираєшся вбити, недобре її розуміти. Я нагадав собі, що він убив мого короля, свого рідного батька, тож налаштувався на досягнення мети.