Коли віз завантажили, я забрав свою платню і пішов за іншими носіями до найближчої таверни. Там, крім елю і пива, можна було купити жменю зілля та кадильницю з димком. Повітря в таверні стояло тяжке від чаду, невдовзі очі мені почали клеїтися, а в горлі дерло. Всі інші, здавалося, не звертали на це особливої уваги, а навіть не надто відчували. В Оленячому замку мало хто спалював зілля для одурманення, я не мав стійкості до такого. За свої монетки купив порцію м’ясного пудингу з медом і кухоль дуже гіркого пива з присмаком річкової води.
Я спитав кількох людей, чи правда, наче наймають челядників до королівських стаєнь, а якщо так, то куди звернутися по роботу. Те, що хтось такий, як я, може шукати праці в самого короля, багатьох насмішило. Але оскільки я, працюючи з ними, постійно вдавав трохи простакуватого, то приймав їхні грубуваті жарти та поради з чемною усмішкою. Нарешті один дотепник сказав, що я можу спитати самого короля, і скерував до Трейдфорд-голлу. Я подякував, допив рештки пива й пішов собі.
Думаю, я сподівався побачити якусь кам’яну будівлю з мурами й укріпленнями. Саме цього я очікував, йдучи у вказаному мені напрямку вгору по течії і геть від ріки. Я дістався низького пагорба, якщо настільки скромне підвищення можна так назвати. І все-таки ця додаткова висота давала добрий вид на річку в обох напрямках, а витончені кам’яні споруди на підвищенні використовували всі її переваги. Я стояв на рухливій вулиці внизу і майже витріщався на це диво. Нічого грізного, нічого оборонного, як це було в Оленячому замку. Натомість доріжки, всипані білою галькою, квітники та дерева довкола оселі, що була водночас і палацом, і гостинним домом. Трейдфорд-голл і будівлі довкруж нього ніколи не використовувалися як фортеця чи твердиня. Його збудовано як елегантну й дорогу резиденцію. Кам’яні стіни покриті різьбленими узорами, над входами здіймалися граціозні арки. Були вежі, але без бійниць. Знати було, що їх збудовано, щоб мати ширший вид на околиці, радше для приємності, ніж задля якоїсь обережності.
Рухливу загальну дорогу та резиденцію розділяли стіни, так, але це були низькі й товсті кам’яні мури, покриті мохом чи зарослі плющем, у їхніх нішах стояли статуї, обрамлені квітучими лозами. Одна широка дорога для повозів вела просто до великого дому. Інші вужчі доріжки й алеї гостинно запрошували до огляду ставів з лілеями та мудро обстрижених плодових дерев чи до спокійної прогулянки в затінку. Якийсь садівник-візіонер щонайменше сто літ тому насадив тут дуби й верби, а тепер вони височіли над усім, кидали тінь і шелестіли під вітром, що віяв від ріки. Уся ця краса розкинулася на просторі, більшому за добре селянське господарство. Я намагався уявити правителя, що мав час і кошти все це створити.
Чи це те, що можна мати, якщо непотрібні ні військові кораблі, ні постійна армія? Чи знала Пейшенс такий різновид краси в батьківській оселі? Це її відлуння намагався повторити блазень, розставляючи у своїй кімнаті делікатні вази з квітами чи срібні миски з рибками? Я почувався брудним незграбою, і це зовсім не через мій одяг. Я справді зненацька почув, як має жити король. Серед витворів мистецтва, музики і грації, прикрашаючи життя свого народу, запевняючи місце для розквіту всього цього. Усвідомив власне невігластво і, що гірше, потворність людини, вишколеної лише вбивати інших. Раптом мене охопила злість. Чого мене не навчено цього, чому я навіть його не бачив? Чи Регал і його мати не доклали рук до того, щоб тримати бастарда на його місці? Мене викувано й вигострено як негарне, зате практичне знаряддя. Так само неприступний голий Оленячий замок був фортецею, а не палацом.
Та яка краса вціліла б тут, якби Оленячий замок не стояв як сторожовий пес при гирлі Оленячої ріки?
Ця думка була мов крапля холодної води на моєму обличчі. Це була правда. Чи ж Оленячий замок не збудовано насамперед тому, щоб забезпечити контроль над річковою торгівлею? Якби Оленячий замок упав під ударами піратів-напасників, ці широкі ріки стали б дорогами для їхніх кораблів з низькою посадкою. Встромилися б як стилет у м’яке підчерев’я Шести герцогств. Ці ліниві шляхтичі та зарозумілі селянські хлопці однієї ночі прокинулися б від криків і диму. Та не було б тоді ні замку, щоб утекти туди, ні війська, що могло б стати й битися за них. Перед смертю могли довідатися, що пережили інші, аби запевнити їм безпеку. Перед смертю могли лаяти короля, який утік з тієї твердині, сховався у глибині суходолу, щоб утішатися насолодами.