Більшу частину того, що зосталося від пополудня, я витратив на обхід стіни, не виходячи на відкриті місця. У ній було кілька воріт. При одних, розкішних і головних, стояли стражники у формах, вони вітали людей в екіпажах, коли ті в’їжджали та виїжджали. Судячи з числа таких екіпажів, цього вечора планувалося якесь свято. Один зі стражників обернувся й хрипко засміявся. Волоски на карку стали мені дибки. Якийсь час я стояв, завмерши, виглядаючи зі своєї схованки. Чи я вже бачив його обличчя раніше? Здалеку складно було сказати напевно, але ця думка викликала в мене дивну суміш страху та гніву. «Регал», — нагадав я собі. Регал був моєю метою. Я рушив далі.
При кількох менших воротах для посланців і слуг стояли стражники у простіших формах, не так оздоблених мереживом, але вони надолужували це, піддаючи суворому допиту кожного чоловіка чи жінку, які проходили там. Якби моє вбрання було кращим, я ризикнув би видати себе за слугу, але в моєму жебрацькому дранті я не смів і пробувати цього. Натомість став так, щоб стражники не могли мене бачити, і почав просити милостині в торгівців, які проходили крізь ворота. Я робив це мовчки, просто підходячи до них зі складеними човником долонями і благальним виразом обличчя. Більшість із них зробила те, що зазвичай роблять люди, зіткнувшись зі жебраком. Не звертали на мене уваги та продовжували розмову. Так я довідався, що сьогоднішній вечір — це вечір Шкарлатного балу, що до святкування залучено додаткових слуг, музикантів і штукарів, що весела брунька заступила веселист як улюблений королівський димок, а короля дуже розгнівала погана якість жовтого шовку, привезеного якимсь Фестро, і він погрожував відшмагати купця, що доставив йому такий непотріб. Заодно цей бал мав стати прощанням короля, який завтра вирушав у подорож, щоб відвідати свою любу подругу, леді Челестру в Бурштиновому павільйоні над Синьою рікою. Окрім цього, я чув ще багато чого, але воно не дуже стосувалося моєї мети. Іншою моєю здобиччю була назбирана за цей час жменя мідяків.
Я повернувся до Трейдфорда. Знайшов цілу кравецьку вулицю. При чорному вході до крамниці Фестро помітив учня, який там підмітав. Я дав йому кілька мідяків за обрізки жовтого шовку різних відтінків. Тоді оглянув цю ж вулицю і натрапив на скромну крамничку. Всіх моїх монет ледь вистачило на купівлю вільних штанів, широкої блузи та хустки на голову, які носять учні майстрів. У крамничці я перевдягнувся, заплів свій вояцький хвіст у косичку, сховав її під хустку, взувся і вийшов надвір геть іншою людиною. Меч звисав при поясі, схований у холошу штанів. Незручно, але не надто помітно, якщо триматися повільного кроку. Своє поношене вбрання і решту вмісту клунка, крім отрут та інших придатних знарядь, я сховав у густо зарослій кропивою латці за дуже смердючою вбиральнею на затиллі заїзду. Тоді повернувся до Трейдфорд-голлу.
Я не дозволив собі й миті вагання. Пішов просто до купецьких воріт і став у чергу за іншими, що теж чекали дозволу ввійти. Серце калатало мені об ребра, але я вдавав спокій. Використав цей час, аби вивчити будівлю, наскільки її можна було розгледіти за деревами. Була величезною. Раніше я дивувався, що стільки родючої землі відведено під декоративні сади та місця для прогулянок. Тепер побачив, що ці сади були просто оправою палацу, який розкидався вшир і здіймався вгору, збудований у цілковито незнайомому мені стилі. Ніщо в ньому не нагадувало про фортецю чи замок, був наскрізь зручним і елегантним. Коли настала моя черга підійти, я показав свої пробники шовку й оголосив, що прийшов від імені Фестро, щоб благати прощення і показати кілька зразків, які, він сподівається, більше припадуть до смаку королю. Коли один сердитий стражник зауважив, що Фестро зазвичай приходив сам, я трохи засмучено відповів: мій майстер вважає, що пасмуги від батогів більше пасують до моїх плечей, аніж до його, якби так ці зразки не вдовольнили короля. Стражники обмінялися посмішками і пропустили мене.
Я квапливо пішов стежкою, доки не наздогнав групу музик, що минули ворота переді мною. Подався слідом за ними на затилля палацу. Коли вони спинилися запитати дорогу, я став навколішки, щоб поправити взуття, а підвівся саме вчасно, щоб увійти з ними досередини. Опинився у невеликому передпокої, холодному і майже темному після спеки та сяйва пополудневого сонця. Слідом за менестрелями пішов коридором. Ті перемовлялися і пересміювалися, спішно долаючи свій шлях. Я уповільнив кроки та відстав. По дорозі мені трапилися відчинені двері, що вели до порожньої кімнати. Я ввійшов туди і тихо їх зачинив. Глибоко вдихнув та роздивився.