Верде наробив на підлозі величезну калюжу крові. Я швидко його втихомирив, але не хотів залишати по собі такого розгардіяшу. Він був великим чоловіком, мав у собі багато крові. Мій мозок кипів, коли я міркував, чи варто витратити трохи часу і сховати тіло, чи погодитися з тим, що колеги-стражники швидко помітять його відсутність, і скористатися замішанням, яке викличе їхнє відкриття.
Врешті я зняв свою блузу й вимакав нею стільки крові, скільки зумів. Тоді кинув ту блузу на груди вбитого й витер руки об його сорочку. Ухопив мертвого за плечі й потяг коридором з портретами, напружено — аж до тремтіння — стежачи, чи не наближається хтось. Мої чоботи ковзали на полірованій підлозі, а звук власного дихання лунав мені у вухах, наче рев. Хай як я старався стерти кров, на підлозі зостався блискучий червоний слід. Біля дверей до кімнати з птахами та рибками я зупинився і прислухався, перш ніж увійти. Зачаїв дихання, намагався не зважати на калатання серця, що віддавало у вуха. Але в кімнаті не було людей. Я відчинив двері і втягнув Верде досередини. Тоді підхопив його і вкинув до одного з рибних озерець. Рибки почали гарячково метатися, а його кров текла й вирувала у чистій воді. Я поспіхом змив кров з рук і грудей в іншому озерці, а тоді вийшов через протилежні двері. Коли почнуться пошуки, потраплять сюди по кривавому сліду. Я сподівався, що їм знадобиться певний час на роздуми, чого вбивця затяг свою жертву сюди і вкинув до озерця.
Я опинився у незнайомій кімнаті. Швидко зиркнув на склепінчасту стелю та обкладені панелями стіни. По той бік кімнати на підвищенні стояло величне крісло. Отже, ще якась аудієнційна зала. Я озирнувся довкола, щоб зорієнтуватися, тоді завмер на місці. Прикрашені різьбленням двері праворуч від мене зненацька розчахнулися. Я почув сміх, питальне бурмотіння, хихотіння у відповідь. Не було часу сховатися, не було жодної криївки. Я притулився до гобелена, що висів на стіні, і не ворушився. Увійшла, заливаючись сміхом, група людей. У цьому сміхові була нотка якоїсь безтямності, і з того я зрозумів, що вони або п’яні, або одурманені димком. Вони проминули мене. Це було двоє чоловіків, які змагалися за увагу жінки, що манірно хихотіла й посміювалася за прикрашеним китицями віялом. Одяг усіх трьох був забарвлений у різні відтінки червоного, один із чоловіків мав срібні прикраси-брязкальця не лише на мереживних манжетах, а й на широких рукавах аж до ліктів. Другий чоловік ніс маленьку кадильницю з димком на орнаментованому стержні, майже як скіпетр. Він ішов попереду і погойдував тією кадильницею сюди-туди, так що компанію постійно обвівали солодкаві випари. Сумніваюся, чи вони помітили б мене, навіть якби я зненацька вискочив перед ними і пройшовся колесом. Здається, Регал успадкував від матері пристрасть до дурману і перетворив її на придворну моду. Я стояв непорушно, доки вони не проминули мене. Ввійшли до кімнати з рибками й птахами. Я міркував, чи помітять вони Верде в озерці. Сумнівався в цьому.
Я підкрався до дверей, з яких увійшли придворні, і тихцем прослизнув крізь них. Зненацька опинився у великому вестибюлі. Підлога тут була викладена мармуром, я мимоволі задумався, скільки коштувала доставка такого каменю до Трейдфорда. Стеля була високою, покритою білим гіпсом, у якому витиснено узори з величезних квітів і листя. Були там аркоподібні вікна з вітражами, зараз по-нічному темні, та між ними висіли гобелени, що сяяли такими багатими кольорами, наче самі були вікнами в інший світ і час. Усе було освітлене орнаментованими канделябрами на позолочених ланцюгах, з блискучими кристалами на підвісках. У них палали сотні свічок. Довкола кімнати на п’єдесталах, розміщених з рівномірним інтервалом, стояли статуї. Судячи з їхнього вигляду, вони переважно зображали Добростанів, предків Регала з материнського боку. Попри небезпеку, яка мені загрожувала, я на мить захопився величчю цієї кімнати. Тоді підвів очі й побачив широкі сходи, що здіймалися вгору. Це були головні сходи, а не чорний прохід для слуг, якого я шукав. Десятеро чоловіків легко могли б на них поміститися, йдучи пліч-о-пліч. Дерево балюстрад було темним, зі спіралями сучків, але, старанно відполіроване, сяяло глибоким блиском. Товстий килим блакитним каскадом спливав серединою сходів.
Зала була порожньою, так само, як і сходи. Я не дав собі часу вагатися, прослизнув крізь кімнату, тоді вгору сходами. Був уже на півдорозі, коли почув крик. Вочевидь, знайшли Верде. Я саме здолав перший сходовий проліт і тут почув голоси та тупотіння людей, що наближалися справа. Втік ліворуч. Підійшов до дверей, припав до них вухом, нічого не почув і прослизнув усередину. Це все забрало менше часу, ніж розповідь про нього. Серце мені калатало, я стояв у темряві, дякуючи Еді, Елю та іншим богам, які тільки могли існувати, за те, що двері не були замкнені.