Стояв у темряві, притиснувши вухо до товстих дверей і намагаючись почути щось інше, крім биття власного серця. Я чув крики внизу, чув тупотіння чобіт — це якісь люди збігали сходами. Минула хвилина чи дві, потім я почув владний голос, що віддавав накази. Я прослизнув до місця, де двері, відчиняючись, бодай ненадовго сховали б мене, і чекав із тремтливими руками, зачаївши подих. Зненацька мене з головою накрив страх, наче раптова темрява, загрожуючи розчавити. Я почув, як підлога піді мною погойдується, і швидко присів навпочіпки, щоб не зомліти. Світ довкола мене вирував. Я скоцюрбився, міцно обійняв себе руками й заплющив очі, наче так міг краще сховатися. Мене накрила друга хвиля страху. Я цілковито опустився на підлогу, перевернувся на бік, ледь не заскавчав. Скрутився клубком, мені на груди тиснув страшний біль. Я от-от помру. Помру й нікого з них більше не побачу: ні Моллі, ні Барріча, ні мого короля. Слід було мені рушати до Веріті. Тепер я це знав. Слід було рушати до Веріті. Я хотів закричати, заплакати, бо раптово впевнився, що ніколи не порятуюся, що мене знайдуть і катуватимуть. Знайдуть і вб’ють, дуже-дуже повільно. Тоді мене охопив майже нездоланний потяг схопитися і вибігти з кімнати, здійняти меч проти стражників, змусивши їх швидко зі мною покінчити.
Заспокойся. Вони намагаються виманити тебе, щоб ти себе видав.
Скіллення Веріті було тоншим за павутинку. Я перевів подих, але мені вистачило розуму не ворушитися.
Після довгого часу, чи принаймні мені так видавалося, мій сліпий жах відступив. Я глибоко, з тремтінням, вдихнув, і мені здалося, що я опановую себе. Тоді почув кроки й голоси за дверима, мій страх знову ожив, але я змусив себе лежати нерухомо і слухати.
— Я був у цьому певний, — сказав чоловічий голос.
— Ні. Його давно вже нема. Якщо його взагалі знайдуть, то десь поза палацом. Ніхто не міг би встояти перед нами обома. Якби він досі був усередині, ми б його викурили.
— Кажу тобі, щось було.
— Нічого, — трохи роздратовано наполягав другий голос. — Я нічого не відчув.
— Перевір ще раз, — не відступав перший.
— Ні. Це гаяння часу. Думаю, ти помилився.
Хоч як вони притишили голоси, у цих словах чутно було гнів.
— Сподіваюся, що так, та боюся, що ні. Якщо я маю рацію, то ми дали Віллові привід, якого він шукав. — У голосі цього чоловіка теж була злість, але ще й плаксивий жаль над самим собою.
— Шукав приводу? Йому цього й не треба. Він і так на кожному кроці обмовляє нас перед королем. Як його послухати, то він єдиний приніс якісь жертви на службі королю Регалові. Служниця казала мені вчора, що він перейшов уже всі межі пристойності. Каже, що ти товстий, а мене звинувачує у всіх плотських слабкостях, які тільки може мати чоловік.
— Якщо я не такий худий, як солдат, то це тому, що я не солдат. Я служу королю не тілом, а розумом. Як звинувачує нас, то хай спершу гляне на себе, тим своїм єдиним здоровим оком.
Тепер я згадав цей плаксивий тон. «Барл, — зненацька зрозумів я. — Барл розмовляє з Карродом».
— Гаразд. Я задоволений, що принаймні цієї ночі він не зможе нас звинуватити. Нема тут жодного зловмисника, інакше я його вже знайшов би. Через нього ти боїшся кожної тіні і бачиш небезпеку в кожному кутку. Заспокойся. Зараз це справа сторожі, а не наша. Вони, ймовірно, виявлять, що це зробив ревнивий чоловік або інший стражник. Я чув, наче Верде щось занадто часто виграє в кості. Може, тому й опинився в кімнаті для ігор. Тож даруй мені, — я повернуся до приємнішого товариства, з якого ти мене витяг.
— То йди собі, як не можеш думати ні про що інше, — відповів плаксивий. — Але, якщо маєш хвилину вільного часу, думаю, нам варто б порадитися. — За хвилину Барл додав: — Я майже готовий піти до нього просто зараз. Хай він цим переймається.
— Закінчиться тим, що ти лишень пошиєшся в дурні. Коли ти так тривожишся, то легко піддаєшся його впливові. Хай він прорікає перестороги і страшні віщування та стоїть на варті кожну мить свого життя. Сам запевняє, наче все, що потрібно королю, — це його пильність. Намагається прищепити нам цей страх. Здається, твоє тремтіння дуже його тішить. Ретельніше стережи такі думки.