Зненацька я дістався коридору у формі літери Т і здивовано зупинився. Він не пасував до того, що я бачив, оглядаючи будівлю ззовні. Я подивився ліворуч, тоді праворуч. Права сторона була куди розкішніша, високі подвійні двері при кінці коридору прикрашав золотий дуб Ферроу. Тут, наче скеровуючи мене в певному напрямку, з якоїсь кімнати ліворуч долинув гнівний шум голосів. Я повернув направо, на бігу витягаючи ніж. Діставшись великих дверей, тихо торкнувся рукою клямки. Сподівався, що двері зачинено на міцний замок. Натомість вони піддалися і тихо відчинилися досередини. Аж надто легко. Я відігнав це побоювання і прослизнув до кімнати з оголеним ножем.
У кімнаті переді мною було темно, як не брати до уваги двох свічок, що горіли у срібних підсвічниках на камінній полиці. Здається, я забрався до Регалової вітальні. Другі двері прочинені, видно край ліжка під розкішним балдахіном, позаду нього камін, з наготовленою стійкою, заповненою дровами. Я обережно зачинив за собою двері, ввійшов далі до кімнати. На низькому столику повернення Регала чекала карафка вина і два келихи, а ще тарілка з солодощами. Кадильниця поруч із нею була повна висушеного й розтертого на порошок димку, повернувшись, він мав запалити його. Мрія убивці. Я не міг вирішити, з чого почати.
— Ось як це робиться.
Я обернувся, всі мої чуття збилися з пантелику, голова пішла обертом. Я стояв посеред добре освітленої, але майже порожньої кімнати. На м’якому кріслі в недбалій розслабленій позі сидів Вілл. На столику поруч із ним чекав келих білого вина. Обабіч крісла стояли Каррод і Барл, на їхніх обличчях малювалися роздратування та невдоволення. Попри все бажання, я не відважувався відвести від них очі.
— Ну ж бо, бастарде, озирнись. Я тебе не атакуватиму. Було б навіть соромно розставити пастку для когось такого, як ти, і дати тобі померти, перш ніж ти збагнеш глибину своєї поразки. Ну ж бо. Озирнись.
Я поволі обернувся всім тілом, щось не давало мені просто перевести очі. Зникло, все зникло. Жодної королівської вітальні, жодного ліжка під балдахіном, карафки вина, нічого. Проста вбога кімната, ймовірно, для кількох покоївок. Шестеро стражників у формах стояли тихо, але в повній готовності. Всі витягли мечі.
— Мої приятелі, здається, вважають, що приплив страху витягне зі схованки кожного. Та вони не стикалися з твоєю силою волі так близько, як я. Сподіваюся, ти оціниш витонченість, до якої я вдався, просто запевнивши тебе: ти бачиш точнісінько те, що найбільше хочеш бачити. — Вілл глянув спершу на Каррода, тоді на Барла. — Таких стін, як у нього, ви ніколи досі й не бачили. Але стіна, що встоїть перед тараном, може бути пробита м’якою плутаниною плюща.
Тоді знову перевів увагу на мене.
— Ти був би достойним супротивником, якби не те, що у своїй зарозумілості завжди мене недооцінював.
Я так і не сказав ані слова. Дивився на них усіх, дозволивши ненависті, що мене переповняла, зміцнити мої стіни Скіллу. Всі троє змінилися, відколи я бачив їх востаннє. По Барлові, що був колись м’язистим столяром, видно було наслідки доброго апетиту і браку руху. Одяг Каррода затьмарював чоловіка, який носив це вбрання. Стьожок та прикрас було на ньому більше, ніж цвіту на весняній яблуньці. Та найдужче змінився Вілл, що сидів між ними на своєму кріслі. Весь був одягнений у темно-синє, а через ідеальний покрій його вбрання здавалося розкішнішим, ніж костюм Каррода. Без надміру прикрас: один срібний ланцюг, один срібний перстень на руці, одна пара срібних сережок. І з його темних очей, колись так моторошно пронизливих, уціліло тільки одне. Друге глибоко запалося в очницю, в його глибині чаїлося затьмарення, як мертва риба у брудній водоймі. Побачивши, що я дивлюсь на це, він посміхнувся. Жестом вказав на своє око.
— Пам’ятка з нашої останньої зустрічі. Зоставлена тим, що ти кинув мені в обличчя.
— От шкода, — цілком щиро сказав я. — Сподівався, що та отрута вб’є Регала, а не зробить тебе однооким.
Вілл роблено зітхнув.
— Чергове зізнання у зраді. Наче ми його потребуємо. Ну, гаразд. Цього разу будемо ретельнішими. Спершу, очевидно, затратимо трохи часу, з’ясовуючи, як ти уник смерті. Трохи часу на це — і значно більше на інші розваги, — доки король Регал вважатиме тебе потішним. Тепер йому не потрібні ні поспіх, ні таємниця.
Він ледь кивнув стражникам позаду мене.
Я посміхнувся йому, приклавши отруєне вістря свого ножа до лівого передпліччя. Зціпив зуби, щоб не зойкнути від болю, і провів ножем уздовж руки, не глибоко, але достатньо, щоб розрізати шкіру та впустити у кров отруту з вістря. Шокований Вілл схопився на рівні ноги, тим часом на обличчях Каррода і Барла з’явився вираз жаху й огиди. Я переклав ніж у ліву руку, а правою добув меча.