Зібрались ми завчасно; з’єднавши обидва фургони, причепили їх до трактора, за кермом якого вмостився. старий, а поруч нього — метальник ножів, щоб потім змінити його. Я сидів у дверцях фургона, які не зачинялися. До мене підійшла Бійя, а незабаром після неї Стефан.
— Я стомився, піду десь ляжу всередині. — Силач ляснув мене по плечу і додав: — Молодець, не буду вам заважати.
Я відчув на собі допитливий погляд Бійі і весь зашарівся.
Коли фургони рушили, я підвівся і сказав:
— Спробую розчистити для вас місце, щоб ви могли трохи поспати.
Але Бійя заперечила:
— Не треба, я хочу ще скурити сигарету.
Бона сіла поруч зі мною, наші ноги гойдалися, коли фургон підкидало на вибоїнах, і ми мовчки вдивлялися в темряву ночі. Трохи згодом почулося спокійне дихання Стефана, і тоді я, поборовши ніяковість, зважився нарешті промовити:
— Завтра ви будете дуже стомлені.
Бійя кинула на дорогу недопалок і відповіла:
— Я завжди стомлена.
Якийсь час ми знову помовчали; коли-неколи темряву за нами прорізували фари автомобіля, і поки машина обганяла наш повільний поїзд, ми сиділи, засліплені світлом.
— Вам серед нас подобається? — запитала Бійя, і я відповів:
— Еге ж.
— Дивна ви, одначе, людина!
— Чому?
— Як може подобатися таке життя?!
Я сказав, що воно мене цілком задовольняє, поки трупа мандруватиме на південь, і розповів їй про свій намір. Не так детально, як вам, пане професор, але вона з першого ж натяку розуміла все, що я мав на думці. Це була чудова дівчина, і я кохав її. (Щойно я подумав, що і досі кохаю її). Закінчивши розповідь, я спитав:
— Можете ви це збагнути? Вона кивнула головою:
— Авжеж, і я колись мріяла.
— Про море?
— Ні. Я мріяла про те, щоб покинути все й піти світ за очі. Без певної мети і надії. Навіщо знати, куди йдеш. Досить того, що певний етап уже пройдено, що ти залишив щось позад себе.
Я поцікавився, чому таким осоружним здається їй життя в балагані. Вона здивувалась: невже її робота може видатися приємною? Згадавши про блискучі ножі, я спитав:
— Чому ви не підете звідси?
— А куди? Кому я потрібна?
Я поглянув на неї: обличчя її було непорушне й бліде у місячному сяйві.
— Ви дуже гарна.
Бійя навіть не посміхнулась.
— Невже? — тільки й мовила вона.
Тієї місячної ночі я не поцілував її, сталося це пізніше.
— Коли ти підеш від нас, — сказала вона після першого поцілунку, — то забудеш мене, і нічого дивного в цьому немає. Але коли ти дійдеш до моря й дивитимешся на воду, не маючи нічого позад себе і нічого попереду, ніякої більше мети, тільки море, пісок і небо, — тоді ти згадаєш про мене!
Минуло два тижні. Якось уночі я лежав у своєму гамаку й, засинаючи, дивився на Бійю, що по той бік завіски розчісувала своє волосся. Враз метальник ножів підхопився зі свого місця і вдарив мене кулаком в обличчя.
— Ах ти ж, негіднику! —загорлав він. — Нарешті я застукав тебе на гарячому! Заплющ очі, мерзотнику!.. Бо я допоможу тобі їх заплющити!
Він переліз на мій гамак, навалився на мене і, впершись спиною у дах, заходився гамселити мене кулаками. Я не мав змоги захищатися, не міг навіть визволити рук, і коли б не прокинувся Стефан, все це скінчилося б погано. Він стягнув метальника ножів униз і, піднявши його лівою рукою, правою повільно стискав йому горлянку.
— Якщо ти ще хоч раз, один-єдиний раз зачепиш Пелехатого, я скручу тобі в’язи! — прошепотів він. — Щоб я провалився на цьому місці, якщо не зроблю цього.
Біля завіски стояла Бійя і посміхалась до мене.
Відтоді ми з Стефаном заприязнилися ще більше, йому вдавалось, що я — освічена людина, а перед освіченими він просто благоговів.
— Все-таки, — промовив він, коли ми, лежачи на своїх місцях, балакали про життя-буття, — ти багато чого знаєш. Адже ти вчився і, скажу тобі, правильно робив. А я от не вчився, і хто тепер?!
— А я хто?
Але він заперечив:
— Ні, ти маєш великі знання. Ти ще далеко підеш. Коли б я, наприклад, хоч трохи повчився замолоду, то вже давно був би собі і пан, і бог.
— А чим ти займався раніше?
— Скуповував старе залізяччя, ганчір’я… В цьому я найкраще тямлю і зараз.
Коли я порадив йому розпочати якесь діло, він заперечив, — мовляв, для цього треба краще вміти рахувати і хоч трохи знати бухгалтерську справу. Зненацька Стефан спитав:
— А ти знаєш бухгалтерську справу?
Я відповів, що трохи знаю, і з тої миті, видно, ще більше виріс в його очах.
— А бодай вам заціпило, я хочу спати! — вилаявся метальник ножів, але Стефан, навіть не глянувши в його бік, стусонув його знизу в спину й промовив:
— Заткни пельку! Може, й ти щось тямиш у бухгалтерії? Ти ще далеко підеш, — звернувся він до мене, — згадаєш мої слова! Мабуть, бухгалтерія — важка справа, еге ж? Зате щовечора тобі стає ясно, які в тебе прибутки і які видатки. Це справді чудово!