Я киваю головою, і тоді лікар знімає з носа окуляри й протирає їх білою хусточкою. Сповнений співчутливої заклопотаності погляд його короткозорих очей зупиняється на моєму обличчі. Лише після того, як він сховає хусточку і знову надіне окуляри, наша розмова відновлюється, тобто він, як правило, запитує, а я відповідаю. Спершу, коли мене привезли сюди, я вирішив взагалі не говорити, і те, що я все ж таки не раз дозволяв втягнути себе у справжню розмову, пояснюється неабияким хистом лікаря розпитувати, копатися в моїй душі, робити помилкові висновки з моїх найскупіших відповідей.
— Ви й надалі збираєтесь мовчати, уникати будь-яких пояснень своєї дивовижної поведінки?
Я відповів, що нічого дивовижного у своїй поведінці не бачу. Але, може, він і справді має рацію і мені слід було б усе розповісти? Адже для мене це зовсім мало важить — мовчатиму я чи говоритиму, а для нього — так багато!
— Я дістав завдання з’ясувати причини вашої дивовижної поведінки! — Знову «дивовижної»! — Це мій обов’язок, і я його виконаю.
Лікареві можна повірити; його риб’ячі очі і випростана спина свідчили про його завзятість або про притаманну самовпевненим і везучим людям пиху, що виховувалась у них з покоління в покоління.
Біля входу до будинку задзеленчав дзвоник: хворих запрошували повернутися до своїх палат. Цей незмінний сигнал, що сповіщав про кінець дня, щоразу викликав серед хворих збудження. Їхні голоси лунали тепер гучніше, часто були навіть верескливі; усі квапилися до будинку. Тільки троє хворих завжди ховалися, і майже завжди в одному й тому самому місці, так що санітарові треба було лише піти і заштовхати їх у вузький склепистий вхід, перш ніж зачиняться червоні двері, що закриють світ і призахідне сонце.
Мене дзвоник не кличе. До вечері ще ціла година, отож стільки ще триватиме наша з лікарем досить-таки одностороння розмова.
— Що вас, власне, цікавить? — запитую я.
— Все!
— З чого мені почати?
— З самого початку. У нас є час.
Лікареві можна повірити. Мене не випустять звідси, доки не доб’ються зрозумілого для них пояснення моєї поведінки, яку вони називають «дивовижною» і «аномальною».
Втім, мені теж зараз нема куди квапитися. Спершу мені здавалося, ніби час зупинився, і часто від нудьги я дивився на сонце, аж поки не втрачав здатність щось бачити, окрім вогненної кулі, і по моїх щоках не починали текти сльози. Не без притаєної радості я уявляв собі, як чудово й захоплююче було б, якби я міг плакати над своєю теперішньою долею, що відгородила мене од світу, кинувши між божевільних, поведінка і почуття яких були чужі для мене і коли не викликали в мене страху, то здавалися сміховинними й відворотними. На жаль, навіть у такі тихі хвилини мені не щастило розворушити свою душу, й, по суті, я завжди залишався бадьорим і байдужим. Але пізніше я познайомився тут із двома чудовими чоловіками, гідними того, щоб обдарувати їх своєю увагою, а якщо пощастить, то й співчуттям.
Отже, лікар (загалом у мене немає впевненості, що він зовсім не здатний мислити; дві зморшки з обох боків його рота, — навіть якщо вважати, що цей рот лише умовно і випадково належить до цього ситого круглого обличчя, — можливо, є ознакою певної інтелектуальності) вважає, що моя поведінка була ненормальною, з чим я не можу погодитись. А коли я питаю, що він розуміє під словом «нормальний», він усміхається до мене самими лише куточками губ, і я відчуваю, що наша розмова починає розважати його. Лікар любить пояснювати поняття, про які заведено говорити загальними фразами, нічого певного про них не відаючи, хоч для нього, з огляду на його професію, смисл їx має бути зрозумілий.
Він пояснює мені: «нормальне» — це те, що відповідає нормі; і коли він це говорить, з виразу його полохливих риб’ячих очей видно, що він хитрує, вдає з себе простачка, аби тільки викликати в мене заперечення. Більш того, я навіть переконаний, що його рудоволоса дівчина стенографує в глибині кімнати кожну мою відповідь, щоб пізніше лікар міг з упевненістю визначити те, що він називає моїм характером. Я охоче йду йому назустріч, адже й мені це приносить тиху, маленьку радість, коли я спостерігаю, як, досліджуючи мою психіку, він вдається до карколомних трюків, немов танцюрист на канаті.
— Отож, відповідати нормі — значить відповідати загальному, буденному? — питаю я, і лікар стверджує, хоч, звичайно, з застереженням:
— В певному розумінні.
Його слова спонукують мене запитати, чи, в такому разі, кожного, хто поводиться і думає не так, як на його місці це зробила б людина з посередніми здібностями, слід садовити в божевільню. У відповідь він каже, що я софіст і що в мене талант адвоката.