Я пояснив, що завдяки бухгалтерії можна багато дечого з’ясувати, скажімо, чи не занадто дорого ти щось купуєш і таке інше.
Про бухгалтерію Стефан повсякчас говорив як про якесь чудо.
— Подумати тільки, — дивувався силач, — вона грунтується лише на числах, самі тільки числа й більше нічого!
Ми кілька вечорів підряд пробалакали із Стефаном про бухгалтерію, якою він так захоплювався, а коли в серпні трупа повернула на схід, я залишив її; на цьому скінчилась поетична сторінка мого життя. Будь ласка, пане професор, запитуйте, коли маєте бажання. Чи не бачив я відтоді хоч раз Бійю? Ні. Але, — я вже сказав про це, — кохаю її й тепер. Хто знає, може, побачивши море, я піду шукати її. Все ж таки це була б якась певна мета, яку я повинен би здійснити.
Загалом я людина миролюбна і в суперечки вступаю неохоче. А надто не люблю я сперечатися про думки і погляди, бо це майже нічого не дає. Я ніяк не можу втямити, чому людина не має права мандрувати шляхами життя згідно із своїми уподобаннями, чому я мушу нав’язувати комусь свої переконання. Навіть коли ми обидва помиляємось, хіба це має якесь значення?! Мене це тим більше дивує, що мої думки викликають у професора безліч заперечень, і я жадібно чекаю, коли він докінчить свою явно доморослу і, як на мене, безглузду думку, щоб заперечити йому. До того ж, мені абсолютно ясно, що він так само неуважно стежить за моїми думками, як я за його, і що наші міркування, по суті, повисають у повітрі. Часом, коли я говорю, мені зненацька спадає на думку, що я тону в пишномовних формулюваннях і насолоджуюсь облудною мудрістю власних висловлювань. Але найгірше те, що, як правило, це зовсім не мої думки! Я дещо читав і на-хапався з книжок уривків чужих думок. Приправивши ці жалюгідні кусні несмачним соусом — можливо, лиш кількома влучними словами, — потім ще дивуюсь, чому це нікому не смакує.
Ось і сьогодні, чекаючи лікаря (рудоволосої дівчини в кімнаті не було), я з нудьги заходився читати назви книжок. Лікар, безперечно, був офіцер: на полицях стояло безліч воєнних книг — мемуари американських генералів тощо. Я саме перегортав сторінки одного з томів, коли до кімнати ввійшов професор.
— Ого, то ви любите книжки? — він поглянув на назву і додав: — Ви цю читали?
Я відповів, що ні.
— А слід! Охоче позичу вам цю книжку.
Я заперечив, що зараз у мене нема настрою читати, а це — чималенький том. Тоді лікар сказав:
— Я певен, що коли б ви уважно прочитали цю книжку, то збагнули б фальш і однобічність ваших поглядів на багато речей і, зокрема, на воєнні справи.
І тут я знову не стримався:
— Не все, що переконує, — істина. (Іще один кусень, зготовлений кимось іншим, який я завжди ношу з собою і при нагоді випльовую, як хворий на сухоти потай випльовує своє мокротиння). Припустимо, що я хворий — а чому я мушу бути винятком? — хворий, якого точить вірус нашого часу: влучне слово! Інші, звичайно, в цьому відношенні не кращі за мене, а багато є ще гірших, і саме ними я захоплююсь. Вони принаймні не полемізують із запозиченими в когось думками, їм і за вухом не свербить: виріс виставлений ними на продаж овоч у їх власному чи в чужому городі. Все, зрештою, залежить тільки від того, виріс він на твердому грунті чи на пухкій ниві. Навіть прекрасна троянда стає бур’яном, якщо вона зацвіте на грядці картоплі.
Іншим добре: під час розмови їм не треба повсякчас стояти поруч із самим собою, прислухатися до власних слів і хитати головою з власних дурощів. Ні, останнім часом я зовсім незадоволений собою. І передусім, мабуть, тому, що відчуваю, як у розмовах з лікарем поступово втрачаю спокій і колишню байдужість. І, разом з тим, природно, свою перевагу! Чому я більш не можу, як це було спочатку, просто всміхнутись і відповісти: «Еге ж, ви, очевидно, маєте рацію, я поміркую над цим»? Чому я дозволяю втягувати себе в дискусії? Чому я повинен обстоювати свої думки (або ж те, що видаю за власні думки)? Хіба мені й так не ясно, що своїми аргументами я неспроможний переконати співрозмовника? Такої безглуздої самовпевненості я позбувся вже давно. Правда, раніше, ще будучи зовсім юним, я часом пробував декого переконувати; але минали роки, і я пересвідчився, що жодна людина не сприйме нової думки, якщо тільки ця думка не вигідна або не корисна для неї самої.
Отож я знову поставив книжки на полицю, і ми з лікарем посідали на свої місця. Дощ все ще ллє. Після двох тижнів негоди значно похолодшало. Вікна зачинені, галас знизу сюди не долинає. Нам обом приносять насолоду наші розмови, та й що може бути зараз приємніше, ніж отак сидіти й балакати про політику? Лікар, звичайно, вважає, що все йде гаразд, а я заперечую. Він каже, що ідеальної держави взагалі не може бути, але демократія — це така форма державності, за якої живеться найкраще і при якій особистість користується якнайбільшою свободою. Він, звичайно, знає, що повної свободи не може бути, але в нас принаймні є змога робити й думати те, що тобі заманеться.