Я заперечую:
— Ні, це не зовсім так. Скажімо, хіба можу я піти звідси?
Лікар відповідає, що свобода, певна річ, можлива тільки в рамках закону, на злочинця вона не поширюється. Це вже досить сміливе й самовпевнене твердження, але я запитую його, чи вчинив я щось протизаконне. Тоді він пояснює, що мене буцімто не ув’язнили, а лише затримали для обстеження. Як на мене, то різниця між ув’язненням і затриманням надто мізерна, і я кажу йому про це. Я також кажу, що не таке-то вже й велике у нас право говорити, що в тебе на думці. Він змушений погодитися зі мною, але зауважує, що при диктатурі було б іще гірше. (Нібито я захищаю диктатуру! Адже коли я кажу, що ця річ не блакитна, я зовсім не тверджу, що вона зелена). Тут він, мовляв, може спокійно займатися своєю роботою, може збудувати собі, коли завгодно і де йому заманеться, будинок.
Ще б пак! І на додачу мати коханку! В цьому-то й увесь сенс: вони говорять про свободу, а думають лиш про власні жалюгідні свободи, яких, до того ж, часто позбавляють інших людей. Так нібито свобода — це пиріг, від якого кожен може відкраяти собі скибочку! Нібито свобода — це стан або краще форма суспільного буття, що запроваджується за допомогою наказів. Я кажу професорові, що свобода — не стан, а надія, ніжна, як світло зорі. І передусім я просив би його не плутати свободу з вигодами. Якщо людину тримати протягом років закутою в підземеллі, а потім одного дня зняти з неї кайдани, перевести до світлої камери й дозволити щодня виходити прогулятись на тюремне подвір’я, вона теж відчує себе вільною. Принаймні на якусь мить, поки туга з новою силою не спалахне в душі.
Він не розуміє моїх слів; та й хіба можливо пояснити те, що не пояснюється?! Зрештою, це не так уже й важливо. Суттєвішим мені здається те, що, говорячи з лікарем, я ніби сиджу десь поруч, слухаю себе і міркую: «Чи все, про що я говорю так недоладно й велемовно, — мої власні думки? Чи, може, вони теж десь вичитані?» Я не знаходжу відповіді, але припускаю, що хтось придумав усе це раніше.
Лікаря мої слова не збентежили: заледве я скінчив, як він починає свою вичерпну доповідь. Мене знову охоплює втома і відчуття порожнечі, як і завжди незабаром після початку нашої розмови. Поки він патякає на різні теми, переважно про політику, я по-дружньому всміхаюсь і вряди-годи киваю головою. Я його майже не слухаю і в душі зловтішаюся. У такий спосіб я мщуся йому за те, що кілька хвилин тому він не слухав моїх слів, а тільки дивився на мене. Дві-три фрази, які я таки вловив, остаточно впевнюють мене, що він, як і більшість людей, свої політичні переконання придбав у готовому вигляді, наче пальто з пристібною хутряною підбійкою на випадок холодної погоди.
— Цю розмову, — лікар відкашлюється, — при нагоді продовжимо у мене вдома. З вами хоче познайомитися моя дружина. Якщо ви матимете бажання, колись після вечері я заберу вас до себе. Це недалечко, усього кілька хвилин їзди автомобілем.
Я даю згоду, зауваживши, що мені теж буде приємно засвідчити свою пошану його дружині. (Як на мій погляд, професори ще мають дружин, а от генерали вже, мабуть, тільки жінок). Можливо, я побачу і його дітей.
— Ви любите дітей? — запитує він, а я відповідаю, що про це, власне, ніколи не думав, хоч мені й здається, що можна було б сказати: «Покажи мені своїх дітей, і я скажу, хто ти!»
— Стояв теплий, сухий вересень. Відтоді, як я покинув трупу, а передусім — Бійю, мене не полишало почуття самотності. Я сходив уздовж і поперек країну, і ніщо не тішило мене: ні її луки, ні хмаринки, що пропливали наді мною, ні дорога, яка мала привести мене до моря. Часто серед білого дня я простягався десь над потоком і годинами дивився в його синю глибочінь, нічого не бачачи.
Згодом мій стан почав непокоїти мене, і хоч я запевняв себе, що мушу завершити свою мандрівку,. якщо хочу коли-небудь знайти спокій і почуття душевного вдоволення, бажання побачити море поблякло, і натомість прагнення бути поряд з Бійєю дедалі сильнішало. Поки що я ще опирався спокусі, але мені було ясно, що надовго мене не вистачить.
У цьому скрутному становищі на допомогу мені прийшов випадок. Я знаю, пане професор, ви не любите слова «випадок». Замініть його, не вагаючись, на «провидіння»; в таких речах я не дріб’язковий.