Нещодавно я прочитав (між іншим, це дуже прогресивно з вашого боку, пане професор, дозволяти хворим читати щодня газети), що якогось хлопчика, коли він їв яблуко, в горло вжалила оса. Бідне дитя вдавилось. Чи в даному випадку не занадто сміливо було б твердити про волю провидіння, до чого охоче вдаються добросерді жінки, коли натрапляють на щось незбагненне? Варто лише усвідомити, що хлопчик мусив померти (причому такою жахливою смертю — це підбурює мене проти вашого провидіння), як одразу починаєш міркувати про нескінченний ряд передумов, необхідних для того, щоб хлопчик укусив яблуко саме в той момент і якраз те, а не інше яблуко. Невже, скажімо, бджолу, котра сіла весною на яблуневу квітку і запліднила її, послало провидіння для того, щоб через сім місяців помер хлопчик? А якщо заглибитися ще далі в минуле, перед нами знову постане довга низка передумов, кожна з яких є наслідком попередньої, і так аж до утворення світу! А ще далі? Ні, краще вже не приплітати до нашої безглуздої діяльності провидіння, і давайте облишимо думати, нібито ми — обранці або пасинки долі. Ви не згодні? Воля, кажете ви, проявляється в силах природи? Згоден! Але ж цієї волі ми неспроможні збагнути, і нашому вбогому розуму вона надто часто здається страшенно безглуздою.
Я пригадую один шкільний урок, що справив на мене глибоке й незабутнє враження. Наш учитель теж був переконаний, що провидіння (адже серед освічених людей просто «бог» не кажуть) піклується не тільки про нас, людей, а й про найдрібніших тварин, що для пізнання його намірів необхідне лише старанне спостереження. Він розповів нам про павука; я добре пам’ятаю суть, хоч, може, й забув якісь деталі. Так от, живе собі павук, і одного дня його самка відкладає в пісок яєчка. Але спершу обмазує їх розмоченою в слині глиною, що, підсихаючи, обертається на міцну, як цемент, масу. Інакше яйця поїли б мурашки. До цього моменту все йде як слід. А далі настає чудо: самка гине, ледве встигнувши відкласти яйця, отже, з власного досвіду вона не може знати, що на відкладені нею яйця зазіхають мурашки, не доживе вона також і до того часу, коли вилупиться її малеча. Незважаючи на це, самка видовбує в кульці маленьку круглу виїмку, не настільки глибоку, щоб усередину могли вдертися мурашки, але таку, щоб, вилупившись з яєць, павучата могли впертися у протилежну стінку кульки і проламати собі вихід. Що спонукує її, запитував нас тоді вчитель (а потім я сам не раз ставив собі це питання), робити цю кругленьку виїмку? Адже вона не може знати, чи вирвуться на волю її діти, перш ніж помруть від задухи або від голоду? Що це, як не воля творця, який дає цим створінням можливість продовження роду? Чудово! Тільки я додам, що протягом мільйонів років на світ з’являлися і гинули тисячі видів павуків, які не подбали про круглі виїмки або які клали свої яйця відразу під ніс мурахам.
Мені здається, єдине, що є в цьому прикладі повчального, — це неймовірна щедрість (при абсолютній відсутності планування), з якою природа знову і знову повторює свої творіння, щоб урятувати вид від його старих і новоявлених ворогів. Звісно, людина із своїми найсучаснішими засобами винищування щасливо добирається і до цього багатства; можна, наприклад, передбачити, що за допомогою радіолокації ми незабаром розшукаємо і винищимо усіх китів, полювання на яких уже й тепер обмежується. Про дрібніших тварин, яких ми з вами пожираємо або хутром яких прикрашаємо прив’ялі плечі підстаркуватих дам, — і говорити годі. Можна втішати себе лише надією, що, винищивши все довкола, ми пожиратимемо найменші і найнікчемніші створіння на землі — мікроби. Гаразд, пане професор, можливо, ви маєте рацію: я помиляюсь. Але бог наділив мене здатністю радіти навіть із своїх помилок.
Отже, чоловік прочитав номер триста одна тисяча п’ятсот тридцять. Я, зрозуміло, аж підскочив на місці й вигукнув: «Що ви сказали?!» Потім витяг блокнот: справді, те саме число! Я був такий здивований і збентежений, що не зразу помітив, як довкола запала цілковита тиша. Коли я підвів голову, люди дивились на мене з боязкою пошаною. Мій сусід пробурмотів «вибачте» і трохи відсунувся.
Усі враз заметушилися, почали розплачуватися і квапливо виходити з бару. Чоловіки чемно знімали переді мною капелюхи й говорили «до побачення», дівчата по-дитячому всміхалися мені. Скоро у барі не зосталося ні душі, крім мене й хазяїна.