Таке вже літо у цих краях: кілька днів стоїть спека, а потім без упину періщить дощ. Світ ніби тоне у воді.
Лікар кудись поїхав. Як сказала мені пізніше дівчина-Полум’я, — на якийсь міжнародний конгрес. Правду кажучи, я трохи пишаюся, що нашу країну представляв саме він. Свій обов’язок він виконає добре, за нього я абсолютно спокійний. Як може підвести часом зовнішність! Наш лікар — людина мисляча, зараз у мене щодо цього вже нема ані найменшого сумніву! Два тижні лікаря не буде, і мені бракуватиме його. Я дуже звик до нього. Невже він не міг хоча б натякнути, що поїде кудись?! Адже останнім часом ми справді заприязнилися.
Сьогодні я знічев’я залицявся до Полум’я. Сказав дівчині, що її чудове волосся нагадує розпечену лаву. Бона запитала, невже я нічого не бачу в ній, окрім волосся і колін, що говорю тільки про них.
— Бачу, — відповів я, — але в моєму становищі не личить про таке говорити. Однак перш ніж піти звідси, я будь-що занурю руки в ваше волосся.
— Глядіть не обпечіться, бо моє волосся — це розпечена лава, не забувайте!
Дівчина, безперечно, знає, що вона гарна (щоправда, в неї трохи завеликі очі, але я вже звик). А тому я кажу їй, що вона розумна, може, вона того й не відає. Дівчина посміхається, і я веду далі:
— Я дав собі слово не закохуватись у вас.
— Охоче вам допомагатиму, — каже вона, але я відчуваю, що вона жартує.
Пополудні (дощ сіє й досі, правда, не такий густий, як кілька днів тому) у мене відбулася розмова з Шукачем. Надворі довго гуляти не можна, нам це заборонено, та й немає великого бажання мокнути на цьому млявому дощі, якого майже не помітно, а тільки чути, як він хлюпоче у ринвах. Ми сидимо в залі і, щоб якось розважитись, час від часу обходимо попід стіною навколо будинку або пробираємось аж до сарая; та світ скрізь однаковий — старий і мокрий.
Косоокий незадоволений мною, бо я так і не вислухав розповіді Шукача. Недавно він зупинив мене й запитав:
— Ну, що ви скажете, юначе, про цю історію?
Довідавшись, що я і досі не знаю про неї, він, сильно скосивши очима, вигукнув:
— Вам, молодий чоловіче, потрібен щабель! Так, щабель! Не набридайте мені. Я не щабель, а вершина!
Тому сьогодні я, нарешті, мав розмову з Шукачем; знайшовши його під однією з лавок, я сів поруч нього. Він одразу ж почав просторікувати. Дивна річ: люди тут говорять не так уже й безглуздо, як звичайно гадають. Тільки надто докладно про все оповідають і охоче відхиляються од теми (я вже також перейняв цю звичку).
Однак Шукач оповідав досить лаконічно. Насамперед він признався мені, що це не його власна, а батькова історія.
— Авжеж, авжеж, — почав він, — те, що робить мене таким невеселим, — не моя особиста справа. Зі мною такого не буває… Невже я видаюсь вам божевільним?.. Ні?.. Мабуть, що ні… Ото ж бо воно і є, це сумно, мені бракує слів, щоб пояснити, як це сумно. Ви тільки подумайте, любий пане, вдома у мене лишились дружина і троє діток. Чудові дітки, всі троє… а батько тут! Що вони можуть сказати в школі?! І чим, скажіть на милістъ, чим усе це скінчиться? Ви, напевно, вже знаєте, любий пане, що я — сумний; але коли я думаю про жінку й діток, то ще більший сум огортає мене. Уявіть собі: мене тримають у лікарні тому, що я сумний, а я сумний, бо не можу піти звідси!
— А що ви, власне, шукаєте?
— Оце і є історія мого батька. Я розповім її вам, і ви дізнаєтесь, що я шукаю. Я абсолютно певен, що нічогісінько тут не знайду, адже воно лежить у нас вдома. Але оскільки я змушений тут сидіти, то краще вже де-небудь шукати, аніж ніде. Як вам здається? Втім, ви маєте освіту? І чи ви багато думаєте? Я не люблю балакати з неосвіченими людьми. Сам я думаю невпинно то про одне, то про інше. Зараз я обмірковую дуже складне питання, вже давно обмірковую. Знаєте яке? Хочете довідатись?.. Я думаю про людину на Місяці. Чи думали ви коли-небудь про це?.. Ніколи?.. Ясна річ: на Місяці ніхто не може жити, тим паче людина. І все ж там вона є, зовсім самотня. Хіба це не сумно? Але я відкрив іще одне… Ага, ви здивовані, ви, я бачу, освічена людина!.. Помізкуйте як слід: якщо на Місяці є людина, то і в людині повинен бути Місяць… На це просто ще ніхто не звернув уваги. І я говорю цілком нормально, як ви маєте змогу в цьому переконатись. Абсолютно нормально, без жодних ознак божевілля! Коли я хочу, то поєдную слова у надзвичайно гарні фрази. І довгі! Це дає мені величезну насолоду; часом, коли журба моя розвіюється, я складаю сам для себе довгі-предовгі фрази. Я вже друкувався у нашій газеті, тобто в газеті того містечка, де я мешкав. Це було тоді, коли автомобіль задавив собаку м’ясника. Я написав цілу сторінку. Ви навіть не уявляєте собі, як це важко: цілу сторінку про собаку, та ще й дохлого; про нього, наприклад, не можна сказати, що він гавкає і таке подібне. Надрукували, звісно, не все, але мені це байдуже. До речі, я оповідаю вам про це лиш для того, щоб ви зрозуміли, що, скажімо, про свого батька я зміг би говорити цілий день.