Я сказав, що в нас, мабуть, не знайдеться для цього стільки часу, і він зі мною погодився.
— Авжеж ні, я тільки хотів вам довести, що я не божевільний, а лише сумний. Ціла сторінка про дохлого собаку! Після мене більше ніхто так не писав. А знаєте, про що я напишу, коли вийду звідси?.. Ні?.. Я напишу довге оповідання. Про що? Та ні про що, просто оповідання. Певна річ, це буде ще важче зробити, але я не боюсь, я — добрий писака. Мені знадобляться найгарніші слова, і багато їх я вже записав, наприклад: «Філадельфія», «чарівний», «отутечки», «радіола». Коли вам спаде якесь на думку, скажіть, будь ласка, мені, я збираю гарні слова.
— Гаразд, я пам’ятатиму про це, але розпочніть уже свою оповідь!
— Згода! Сядьте поруч мене, сюди, ще ближче. Голову, будь ласка, засуньте під лавку… Отак добре. Ви, мабуть, не повірите мені, що я пишу й вірші? Саме так, я часто складаю вірші, і всі вони сумні. Сьогодні я вже видумав два рядки, звісно, їх іще треба відшліфувати, та ось послухайте:
Непогано, правда? Гарні вірші і дуже ніжні… Скажіть, ви нічого не помітили?.. ні?.. нічогісінько? Ах, любий пане, ви не поет, інакше у вас виник би той самий сумнів, що й у мене: а чи не… чи не краще замість мандоліни підібрати щось інше? Передусім я маю на увазі мандарини, можливо, вони краще пасуватимуть до настрою.
Я сказав, що мені особисто подобається і мандоліна.
— Обіцяю вам нічого не міняти, — заявив він, — але, з іншого боку (з іншого боку! Бачите, як я добираю звороти), постає питання, чи можуть мандоліни бути веселими. Доводиться зважати навіть на такі дрібниці, якщо ти справжній поет.
Схрестивши на грудях руки і закинувши голову, Косоокий стояв біля вікна й спостерігав за нами. Обличчя в нього було похмуре, борода настовбурчилась. Я сказав Шукачеві, що, може, краще відкласти нашу розмову, бо я втомився сидіти в такому незручному положенні під лавкою, але він не погодився.
— Ні, — прошепотів Шукач, — зараз я почну. Обережно, за нами стежать! Ворог! Отже, я почну оповідати про мого батька, хоч немало знаю і про діда. Ще раз нагадую, це історія мого батька! Його звали Яном. Чому саме так, мені невідомо. Мій батько колись був молодий і нежонатий. Він багато пив і нічого не робив. Про це він мені сам розказував, отже, можна вірити. Він працював так мало, а пив так багато, що всі люди називали його «п’яниця Ян». Це теж сумно. Він виконував у селі всіляку роботу, але коли приходив по гроші, селяни розплачувалися пляшкою горілки. За горілку батько ладен був робити що завгодно, про це він мені теж сам казав.
Одного дня якийсь селянин гукнув йому: «Гей, Яне, викорчуй на вигоні над потоком пень!Коли ти це зробиш, я дам тобі те-то й те-то і на додачу пляшку горілки». Мій батько попросив дати горілку одразу, але селянин сказав: «Зараз ні, а після того, як усе зробиш».
Оскільки моєму батьку кортіло випити, а горілки в нього не було ані краплі, він одразу ж узявся до роботи. І хоч наближалася ніч, він закинув на плечі сокиру, заступ і пилку й пішов угору понад потоком. Його мучила страшенна спрага, але він корчував пень. Невдовзі зовсім стемніло, проте зійшов місяць, і батьку все було видно. Отак він копав, копав, аж поки зненацька не натрапив на щось тверде; то був великий круглий глечик із покришкою. Батько відклав убік заступа і сплюнув (він умів дуже далеко і влучно плювати, причому сам цього навчився. Люди в селі знали про це, і ніхто ні разу не насмілився сказати: «Я можу плюнути далі, ніж ти, Яне», бо мій батько дуже розлютився б). Потім він промовив сам до себе, оскільки поблизу нікого не було: «Що воно такс, хай йому всячина?» — і, знявши покришку, побачив, що глечик по вінця наповнений щирим золотом. Пробачте, любий пане, але коли я про це думаю, у мене на очі завжди навертаються сльози. Батько сів, поставив глечика між коліна і не міг відірвати очей від золота. Спочатку він абсолютно ні про що не думав, лише кілька разів сплюнув, але згодом вирішив: «Треба дізнатися, що воно варте». Відставивши глечика набік, батько викорчував пень. А коли настав ранок, він узяв одну золоту монету, а глек закопав десь у іншому місці про яке ніхто, крім нього, не знав. Відтак прийшов до селянина й сказав: «Робота зроблена». Селянин дав йому горілки й трохи грошей. Батько взяв це і подумав: «Дурний ти селюк. Ян значно багатший за тебе». Проте вголос нічого не сказав, тому що був дуже хитрий, як ви зараз і самі матимете нагоду пересвідчитися. Він навіть не торкнувся горілки, хоч як йому хотілося випити, і подався пішки в сусіднє місто до одного чоловіка, який розумівся на золоті. «Чого вартий цей золотий?» — запитав його.