Чоловік, поглянувши на золотий, назвав таку суму, що батько одразу ж запропонував купити монету. Того дня у нього в кишені було стільки грошей, як ніколи досі, але це було ніщо в порівнянні з золотом, закопаним у такому місці, про яке ніхто, крім нього, не знав. Він закопав скарб уже не на вигоні, над потоком, а у відлюдному місці, де його знайти було зовсім неможливо.
Спершу батько подумав: «Сьогодні я напрацювався, цілу ніч не спав, можна було б і напитися». Проте він цього не зробив, а пішов до іншого чоловіка, що тямив у законах, і запитав: «Кому належало б золото, яке б я випадково знайшов?» — «А де ти збираєшся його шукати?» — поцікавився чоловік. — «Наприклад, у річці», — відповів батько. Це він сказав для того, щоб не прохопитися жодним словом про вигін чи оте глухе місце, де лежав скарб. Чоловік заявив, що скарб належатиме державі — мовляв, його не можна привласнювати, якщо не хочеш бути покараним. Коли щось знайшов, негайно неси сюди, а він тим часом перегляне закони, чи не знайдеться можливість якусь частину залишити тому, хто знайшов скарб. Батько вирішив нізащо не робити цього, але вголос мовив: «Гаразд, піду пошукаю. Якщо знайду, то принесу сюди». Він заплатив за консультацію, вийшов надвір і сів на лаву, хоч йому страшенно кортіло випити. На свіжому повітрі він довго роздумував і нарешті сказав сам собі: «Так не годиться, Яне! Якщо ти знову хильнеш, то почнеш хизуватися своїм скарбом. Я тебе знаю! Варто поставити перед тобою пляшку горілки, як ти викажеш, де заховане золото. Селяни сміятимуться з тебе, а ти назавжди залишишся п’яницею Яном».
Отак розмовляв сам з собою батько, і раптом йому стало ясно, що він мусить поводитися так, щоб нікому й на думку не спало; що він розбагатів. Спочатку він мало не занепав духом, бо яка ж користь від золота, коли з нього не можеш скористатися, але згодом збагнув, що в нього лишився один-єдиний вихід: працювати і потроху заробляти гроші, тоді він нікого не здивує, коли час від часу купуватиме якусь річ. Найбільше ж батька сердило те, що як він не мізкував, а пити було не можна. Та його втішала думка, що потім, якщо він буде розумний тепер, можна буде пити ще більше, ніж він пив раніше. Він повернувся в село і з нудьги почав працювати. Напрацювавшись удень, надвечір він стомлювався і рано лягав спати. «Що сталося, Яне? — дивувалися селяни. — Ти зовсім кинув пити». А батько відповідав: «Ще питиму!» — і цікавився, скільки, приміром, може коштувати та чи інша садиба.
Батько працював тепер дуже багато, тому що бажання випити нестерпно мучило його, і батькові хотілося якнайшвидше наскладати грошей, щоб потім мати змогу сказати кожному: «Усе, що я пропиваю, зароблено власними руками». Але щоразу, коли йому здавалося, що в нього вже досить грошей і він може досхочу надудлитися, батько іще раз усе обмірковував і приходив до висновку, що ще чогось не придбав.
Отак працюючи, батько майже не помітив, як минув рік, а потім один за одним збіг цілий десяток. Батько більше не пив. Він купив гарні меблі та деякі інші речі. Згадуючи про скарб, він тепер говорив собі: «Краще замість горілки я куплю садибу, і всі селяни скидатимуть переді мною шапки».
В селі майже всі забули, що колись мого батька звали п’яницею Яном, і він оженився на дівчині, що припала йому до серця. Він сказав їй: «Давай працювати і потроху заощаджувати. Більш я тобі нічого не скажу, тільки давай кілька років як слід попрацюємо, і ми розбагатіємо». Дівчина відказала, що згодна, і вони почали заощаджувати. Аж ось на світ з’явився я. Тоді батьки орендували невелику селянську садибу з кам’янистою нивою; коли вони йшли в неділю погуляти і багаті селяни сиділи на лавках під своїми будинками, батько думав: «Чекайте-но, ось я вам утру носа». Він казав матері: «А що, коли б і ми були такі багаті?» Але вона відповідала: «Добре і так, як є», — і батько погоджувався з нею. Він міркував: «Маючи гроші, ми колись теж зможемо спокійно відпочивати. То навіщо купувати велику садибу, з якою буде тільки зайвий клопіт? Адже ж і так можна дожити віку!»
Минали роки, глечик лежав собі у землі, а батько протягом тижнів, бувало, навіть не згадував про нього. Я виріс (я був рябий і капловухий), а коли став мужчиною, то оженився. Невдовзі після цього — років, мабуть, через два — батько вирішив, що скоро помре. Мене покликали до нього, бо він хотів поговорити зі мною, а всіх інших, тобто матір, братів і сестер, випровадив за двері. Коли ми залишилися наодинці, він запитав: