— Що б ти робив, якби мав багато грошей?
— Це було б чудово! — відповів я.
— Я питаю, що б ти з ними робив?
— Нічого.
— Зовсім нічого?
— Так. Принаймні кинув би працювати.
— Ото ж то, — мовив батько, — я так і гадав. Ти завжди був гульвісою, це ти успадкував од мене. Мати не така. І тому я хочу тобі розповісти, що зі мною колись трапилося.
І він розказав мені все, так, як я оце вам. Наприкінці він спитав:
— Ти збагнув що-небудь?
— Так, —відповів я, —мерщій кажи, де закопаний скарб, він мені знадобиться.
Але він лише посміхнувся:
— Ти гадаєш, я відкрию тобі таємницю? Мовляв, мені вже рясту не топтати, і якщо я вмру, то ніхто не знатиме, де лежить золото?!
Я заперечив, мовляв, він може собі ще пожити, але нехай скоріше назве місце, де закопано скарб, від цього йому полегшає. Проте він знову засміявся:
— Обдумай усе як слід.
Коли ж я запевнив його, що тут думати нема чого, батько мовив:
— Гаразд, тоді біжи пошукай. Скарб лежить там, над потоком, і чекає на тебе. Тобі лишається тільки знайти його.
Більше він не вимовив ні слова і незабаром помер. Всі мешканці села прийшли на кладовище, і пастор сказав, що батько був порядною людиною.
Певна річ, я нікому, навіть своїй жінці, нічого не сказав про глечик, але сам почав шукати його. Вночі я виходив із заступом за околицю й копав у багатьох місцях, а жінка питалася:
— Чого це ти щоночі, коли всі люди лягають спати, бозна-куди вештаєшся?
Я не зраджував таємниці і щоразу відповідав їй:
— Я шукаю одну річ.
Скоро про це дізналося все село, і всі насміхалися з мене. Часто хлопчаки крадькома рушали вслід за мною й, коли я починав копати, зненацька вискакували з-за кущів і горлали:
Після цього я припинив свої нічні мандри, але натомість почав шукати потайки в інших місцях: дома, в лісі, навіть у церкві. Оскільки ж скарбу ніде не було, я ставав дедалі сумнішим, аж поки одного дня не схопили мене і не привезли сюди. Звісно, вони це зробили, бо теж знають про скарб (хто, наприклад, вам про це сказав, хто, мій любий?) і самі хочуть його знайти! Але я їх випереджу, бо шукаю невпинно, навіть зараз, шукаю скрізь, де б не був. Золота тут, звісно, немає, але краще шукати хоч тут, аніж ніде! Як ви гадаєте?
— Я радий, пане професор, що ви повернулися. Признаюсь, мені вас бракувало. Як, власне, посувається моя справа? Чудово, це мене тішить; але з іншого боку, якщо говорити правду, я з острахом чекаю хвилини, коли вже зможу піти звідси. Знову опинитися за мурами лікарні, після тривалої заборони полювати один на одного, що діє на території божевільні, знову бути відданим усім на поталу — мені будуть непереливки. Вас не було тут дванадцять днів? Навіть чотирнадцять? Що, що? Ви розповідали колегам про мій випадок? Це вельми люб’язно з вашого боку, пане професор. Хто знає, може, в такий спосіб я проторую собі шлях в літературу (принаймні в спеціальну), і я вас дуже прошу, з’ясуйте, будь ласка, чи не змогли б ви передати мене вашим колегам, коли вже не знатимете, що зі мною робити. Звичайно, не як людину, а як випадок; в цьому я вбачаю якусь можливість очиститися від нікчемної буденності. Я починаю усвідомлювати, що сенс мого життя, моє покликання — бути випадком!
Чого мені досі бракувало, так це принципів. Я людина без принципів і без мети; це завжди було моїм пробним каменем, навіть тоді, коли я мало не одружився з тією порядною дівчиною. Нині я був би поважним головою родини, мав би кількох ніжних, хай навіть не зовсім вдалих дітей; став би тим, кого називають корисним членом суспільства. Але нічого не вдієш — мені бракує почуття товариськості, хоч я нерідко соромлюсь у цьому признатися. Цей недолік — не хочу цього приховувати — пригнічує мене. Саме так, як ви сказали! Відчуваєш себе виключеним, а може, краще сказати: відчуваєш, що ти сам себе виключив з життя, що ти не учасник його, а тільки спостерігач, поступово починаєш сумніватись, чи існуєш ти взагалі. В такому фатальному стані (вашою професійною мовою це, очевидно, формулюється як неіманентне усвідомлення поняття суб’єктивності буття) я перебував до сьогоднішнього дня. І от нарешті я відчуваю, що і в темряві ночі мого життя заяскріла зірка долі, тієї долі, що була заздалегідь визначена для мене в день сотворіння світу: бути випадком! Тільки заради цього помер Сократ і, в ім’я цього, бринькаючи на арфі, Нерон з насолодою споглядав палаючий Рим. Провидіння дбало про мене протягом тисячоліть, і мій випадок передбачався як неминучий наслідок ще за часів троянської війни, хоч легковажна Єлена про це, звичайно, і гадки не мала. Без мене збідніла б наука. Ви знову смієтеся, пане професор? Якщо ви допоможете мені залишитися випадком, я подбаю про те, щоб продовження моєї розповіді вас не розчарувало. Отож до діла! На чому ми зупинилися? Ага, пригадав — я розказував про компаньйона з сивим волоссям.