— Я взяв оцього пана (він назвав моє прізвище) собі в компаньйони. Ось наш контракт, погляньте, коли бажаєте. Як бачите, обставини змінились. Одне слово, зараз нам потрібні гроші, щоб розширити виробництво.
Прочитавши контракт, директор звернувся до мене:
— Отже, ви маєте намір тут осісти? Я радий цьому і дозволяю собі висловити надію, що свої фінансові справи ви влаштовуватимете теж через наш банк. Особливо ж радий, що ви віддаєте свої кошти і здібності у розпорядження нашого друга. Він чудовий підприємець і заслуговує на всіляку підтримку.
Мій компаньйон, відчувши, що справу виграно, іронічно зауважив:
— Не так давно ви відмовили мені у будь-якій допомозі.
Директор, як і досі, звертаючись тільки до мене, пояснив:
— У нас були для цього певні причини: деякі труднощі на грошовій біржі, перспективи підвищення облікових ставок і… — нарешті він звернувся до Вивірки, — скільки вам потрібно?
Той скорчив зневажливу гримасу і назвав таку жахливо високу суму, що я аж розгубився. Однак директор спокійно запитав:
— Вам необхідна саме така сума?
— Так, — Вивірка скривив губи. — Зважаючи на велику кількість замовлень, ми змушені будемо розширити виробництво.
— Ви хочете побудувати нові цехи? Але ж у вашому становищі… я маю на увазі… чи не спричиниться це до певного роду ускладнень?
— У зв’язку з тим, що Бабуся скупила всі навколишні землі? Нас це не обходить, ми будемо надбудовувати майстерню.
Одним словом, за годину кредит був відкритий. Коли я повернувся до готелю, на мене чекав кремезний чоловік; йому було доручено привезти мене до Бабусі. Мовляв, вона хоче зі мною поговорити. Ми поїхали на околицю міста. Стара розкішна карета без особливих труднощів подолала досить крутий спуск, і в кінці березової алеї вималювався невеликий замок у стилі барокко, з зубцями і баштами.
Можете собі уявити, як мені кортіло познайомитися з Бабусею. Коли кремезний чолов’яга провів мене до неї, вона лежала чи, точніше, сиділа в ліжку; її сиве ріденьке волосся прикривав чепчик. Тільки-но я увійшов, як вона швидко підвела голову, окинула мене своїми жвавими очима й мовила:
— Сідайте! За кілька хвилин я закінчу пасьянс!
Я оглянув кімнату. Саме такою уявляєш собі кімнату старої жінки. На стіні висіли дві темні картини в позолочених рамах, поруч із ними — кілька старих фотографій; біля вікна — крісло на роликах; купа подушок та безліч гарних дрібничок. Стара поринула в пасьянс, зрідка б’ючи себе картою по синюватих губах. Зненацька вона запитала:
— А ви любите пасьянси?
Я відповів, що ні, й подумав, що в неї глибокий і низький голос, майже як у чоловіка. До розмови з нею можна було сподіватися, що в цієї сухенької старої голос сварливий і різкий.
В кімнаті панувала півтемрява, і мене почав змагати сон; я з усіх сил витріщав очі, але не міг побороти дрімоти. Раптом мене розбудив голос Бабусі:
— Прокиньтеся! При дамі хропіти не годиться.
Я опанував себе і ледве встиг подумати, що в цьому містечку живуть справді-таки дивні люди, як стара вигукнула:
— Чудово, от і кінець! — І подзвонила. Ввійшла одягнена в сіре вбрання несмілива дівчина.
— Я закінчила. Забери карти. — Обернувшись у мій бік, вона сказала: — Це — Мишка, моя онука. Познайомтеся!
Дівчина зробила легенький кніксен, спритно зібрала карти й зникла за дверима.
Якусь мить стара мовчки розглядала мене, і мені здалося, що на її зморшкуватому обличчі блукає посмішка: десь в очах, у куточках губ чи, може, навколо гострого носа.
— Он ви який! — мовила вона. — За те, що ви зуміли розворушити тутешніх соньків, вам можна багато дечого вибачити. А тепер кажіть прямо: вам справді випав головний виграш чи ні?
— Хіба це має значення?
— Для вас — так, для інших — ні, бо містечко все одно скоро засне знову. Але було б добре, коли б ви нічого не виграли і це була б тільки людська віра!
— Ніколи не слід нехтувати можливістю зміцнити віру людини в добро.
— Ви гадаєте, що гроші — добро?
— Принаймні щось корисне, а для більшості людей — це те саме.
— Браво! Ви маєте рацію. Ну що ж, дурнем вас не назвеш! А ви, мабуть, уже чули, що я — зла відьма?
Я відповів, що чув щось подібне, і тоді вона знову вигукнула «браво!» — мовляв, окрім усього, я ще й чесна людина.
— Якщо ви ще якийсь час поживете в нашому місті, то на спомин про вас почеплять меморіальну дошку. Але сподіваюсь, ви не маєте наміру тут оселятися?
— Якраз навпаки!
— Виходить, мене проінформували правильно. Ви разом із Гномом будете виробляти гномів? — І вона засміялась, хихикаючи, наче дитина. — Вам не слід було погоджуватись,— додала трохи згодом. — Чи усвідомлюєте ви, яке чекає вас тут життя? Ось ви посиділи у мене щонайбільше півгодини і вже почали куняти. То хіба ж ви зможете просидіти усе життя в цьому закутні, де набагато нудніше, ніж у моїй кімнаті? Тут так нудно, скажу я вам, що навіть пастор позіхає за кафедрою. Це не для вас — нехай мерці ховають своїх мерців. Тікайте звідси!