— Що ви читаєте?
— Якийсь детектив, щоб згаяти час, — відповів черговий.
Потім Косоокий підійшов до мене й наказав іти слідом за ним. Ми рушили в напрямку надвірних дверей, без пригод перетнули темний коридор і зійшли вниз по сходах. Двері були незамкнені; мене вразило, що сьогодні вони зовсім не рипіли. Косоокий по-простував через газони прямо до муру. Я знав, що старий не любить, коли я йду поруч нього, але якщо раніше завжди підсміювався з його дивацтва, то зараз нічого дивного в цьому не бачив і ступав за ним буквально по п’ятах. Біля муру він зупинився, повернув до мене обличчя і, кинувши грізний погляд на будинок, мовив:
— Вони будь-що прагнуть згаяти час і з простоти своєї навіть не підозрюють, що все виходить навпаки: час убивав їх. Ми підемо в напрямку міста. Ви повинні пізнавати речі.
— Які саме?
— Речі! Ви пізнаватимете те, чого не можна пізнати, вчитиметеся того, чого не можна вчитись. Зрозуміло?
Я відповів, що ні, — його зауваження і справді видалося мені надто таємничим і пишномовним. Крім того, мене охопило побоювання, що своїми сорочками ми викличемо у місті незадоволення. Досі, правда, все сприяло нашій мандрівці, тому я заспокоїв себе, що, зрештою, будь-якої хвилини зможу повернути назад. Тим часом ми опинилися перед більш ніж двометровим муром, під рукою в нас не було жодних засобів, щоб перелізти через нього, і я з інтересом стежив за Косооким.
Тепла ясна ніч повністю вступила у свої права. Весь день сяяло сонце, і трава, на якій ми стояли, була тепер суха, м’яка й прохолодна. Косоокий нагнувся й заходився відгрібати землю від муру.
— Допомагайте! — наказав він. — Хід тут, унизу.
Незабаром ми справді натрапили на отвір, який дедалі збільшувався; приблизно за півгодини ми змогли вже увійти в нього і опинились у вузькому й темному проході, що ледь освітлювався слабеньким сяйвом, яке випромінювала сорочка мого попутника.
Зігнувшись, ми навпомацки просувалися вперед; за кілька кроків прохід враз обірвався, м’які породи залишилися позаду, і перед нашими очима з’явилося кам’янисте підземне царство. Печера ще дужче звузилась, місцями ми наражалися на скелясті виступи, спотикалися об величезні каменюки, просуватися вперед ставало дедалі важче. Особливо тяжко було протискуватися крізь вузькі щілини поміж скелями Косоокому, що був досить огрядний. Але він швидко й спритно долав перешкоди, і я напружував зір, щоб не загубите з очей його сяючої сорочки. Кілька разів я хотів уже повернути назад, але тільки-но збирався здійснити свій намір, як Косоокий гукав:
— Зараз будемо на місці, швидше! Коридор вивів нас у правий куток великої, схожої на тунель, печери. Ми опинились у найвіддаленішій частині цього величезного склепистого підземелля; очевидно, воно було дуже довге і абсолютно пряме, тому що вдалині виднівся півкруглий отвір, крізь який пробивалось синювато-біле світло. Косоокий вхопив мене за руку.
— Мерщій! — вигукнув він, і від його голосу навколо пішла багатоголоса луна. — Мерщій, бо запізнюємося!
Ми побігли. Із склепіння падали великі холодні краплі, розбивались об моє чоло і змочували сорочку. На рівній кам’яній долівці час від часу траплялися великі заглибини, в яких стояла вода. Косоокий біг розміреним пружним кроком, випроставши плечі й зігнувши в ліктях руки зі стисненими кулаками. Він без упину пихкав: «Пих-пих», — наче дитина, що грається в поїзд, і виявляв абсолютно незбагненну для мене витривалість.
Отак ми бігли досить довго — гадаю, щонайменше півгодини, — коли зненацька праворуч від себе я помітив бокову штольню, що круто вела вгору. Косоокий нібито теж помітив її. Він нерішуче зупинився і замислився. За хвилину старий кивнув мені йти слідом за ним і, крекчучи, метнувся до штольні. Тепер ми посувалися вперед повільно, часто змушені були повзти на животі попід низько навислими кам’яними брилами, й уся ця мандрівка здавалась мені дедалі сумнівнішою й небезпечнішою. Тепер я збагнув, чому мій попутник заховав бороду, і як слід оцінив його сорочку: адже завдяки їй навіть у повному мороці ми нечітко розрізняли принаймні те, що було поруч.
Несподівано підземний хід закінчився. Ми опинилися перед залізобетонними дверима, які при нашому наближенні самі відчинилися і впустили нас у приміщення з голими стінами, завбільшки із житлову кімнату. З освітленої автоматичної радіоли линули звуки музики, посередині стояв стіл, біля якого сиділа старенька жінка. Косоокий привітався до неї і сказав:
— Ми хочемо оглянути місто.
Стара, так нібито знала його, прокректала:
— Іди, дорогу ти сам знаєш. Але спершу я повинна вас умити й пристойно одягти.
В одному з віддалених приміщень для нас уже були приготовані ванни, і я з радістю відзначив, що мої подряпини переставали щеміти і гоїлись на очах, тільки-но я збризнув їх жовтою водою.