Коли ми покупалися, стара принесла нам білизну й костюми. Ми вдяглися; все було ніби на нас пошите, однак Косоокий зажадав, щоб стара дала йому іншу краватку.
— Я непоганий з себе, — мовив він, — і надаю великого значення своїй зовнішності.
— Під бородою краватки не видно, — заперечив я, але він пояснив:
— Ми проситимемо аудієнції у всевишнього. Хтозна, може, йому заманеться зазирнути мені під бороду.
Минуло чимало часу, перш ніж стара повернулась із новою краваткою. Вона сказала, що, на жаль, на складі у неї не виявилось більш нічого підходящого, і запитала, чи не сподобається ось ця. Косоокий підступив ближче до дзеркала і якийсь час дивився на своє відображення, потім похитав головою.
— Ні в якому разі! — заявив він.— У такому вигляді я не можу з’явитися до всевишнього. Цей колір не пасує до моєї сивої бороди, він робить мене гладшим. Невже у вас не знайдеться чогось кращого?
Стара відповіла, що нічого іншого у неї нема, і мій попутник сказав:
— Тоді мені доведеться пофарбувати бороду. Прошу зразки фарб.
Жінка, здавалось, тільки цього й чекала, бо тієї ж миті витягла з кишені спідниці фарби, і Косоокий підніс їх до дзеркала.
— Номер двадцять чотири, ясно-зелена, — вибрав він нарешті.
— А чи не дуже впадатиме в око цей колір? — запитав я, але Косоокий не погодився зі мною, бо це, мовляв, колір весняного моріжку.
Коли стара принесла горщик з фарбою, Косоокий заходився старанно фарбувати пензлем бороду. Я уявив собі, який фурор викличе це в домі для божевільних, коли він повернеться, і поцікавився:
— Ця фарба змивається? Стара кивнула головою.
— Авжеж! Ми користуємось лише акварельними фарбами, вони легко змиваються і не спалахують од вогню. Вони не шкідливі для бороди, навпаки, тепер її не поїсть міль.
Косоокий ще довго вовтузився перед дзеркалом. Нарешті ми вийшли з кімнати іншими дверима і, спустившись східцями, потрапили прямо на людну вулицю передмістя. Був вечір. Обабіч довгої вулиці світилися вітрини крамниць, у трамваях горіли лампочки, і тільки велосипедиста ще не запалювали своїх ліхтариків.
Підійшовши до поліцейського у ясно-червоній формі, що регулював рух на перехресті вулиць, Косоокий запитав:
— Як нам потрапити до палацу всевишнього?
Поліцейський якусь мить здивовано оглядав нас, потім низько вклонився і відповів:
— Не знаю, чи їх величність сьогодні приймає.
— Нас прийме, — запевнив його Косоокий.
— В такому разі, до Центральної площі, на якій стоїть палац, вам найкраще проїхати метро. і, якщо пани дозволять мені дати їм пораду, не зв’язуйтесь з кондукторкою. Вона того не варта!
Метро ми знайшли дуже скоро і, коли підійшов поїзд, сіли в єдиний порожній вагон. Напрочуд гарна молоденька кондукторка була у чорних панчохах і коротенькій спідничці.
Тільки-но поїзд рушив, вона підійшла до мене, сперлась спиною на мідний поручень, позіхнула, затуливши рот тендітною ручкою, і сказала:
— В цей час у нас завжди мало пасажирів.
— Еге ж, — мугикнув я і зашарівся, тому що дівчина таки справді була чарівна.
— Вам холодно, — сказала кондукторка. — Я сяду до вас на коліна. — Вона сіла мені на коліна, обняла рукою за шию і вела далі: — Не бійтесь, покладіть одну руку мені на стегно — у мене дуже гарні ноги, правда ж? А другою обійміть за стан. Отак добре. Тепер ви скоро зігрієтесь.
Незабаром я відчув, як по моїх занімілих кінцівках знову розлилося тепло, а разом з ним до мене повернулися життєрадісність і впевненість.
Я крадькома поглянув на Косоокого. Він сидів, випроставшись і заплющивши очі.
— Ваш друг спить, — мовила кондукторка, засміялась і поцілувала мене. — Так навіть краще! Закохані люблять залишатися наодинці, а ми ж кохаємо одне одного?
Моє «еге ж» прозвучало, мабуть, не дуже переконливо, тому вона одразу ж сказала:
— Міцніше пригорніть мене. Адже я справді гарна. Звичайно, тут я не можу вам довести, але я це зроблю, коли ви прийдете до мене в гості. Сьогодні, певна річ, нічого не вийде, бо я цілу ніч працюю.
Я сказав їй, що при нагоді охоче зайду до неї, а сьогодні і в мене немає часу, бо я мушу навідати всевишнього.
В цю мить поїзд зупинився, відчинилися двері, і до вагона ввійшов великий, гарний рот на двох ногах. Він усміхнувся — на його верхній губі ріс м’який пушок — і блиснув красивими зубами, завбільшки з чоловічу долоню. Рот сів на широку лаву напроти нас, і дівчина, погордливо дивлячись на нього, сказала:
— Ви тільки погляньте: рот, звичайнісінький собі рот, а їде в метро. Диво дивне! У цьому місті мусиш до всього звикати.