— Я — число, я — вершина всього! Всі люди вірують у мене. Чому ж ви двоє не віруєте?
Прокотилася багатоголоса луна, якийсь час після того, як голос замовк, у кімнаті ще бринів її звук. Косоокий похитав головою, і його відповідь, пройшовши через фільтр маски, зазвучала глухо й тремтливо:
— Ми обидва не віримо в тебе, бо нам це ні до чого, ми — божевільні.
— Що ж вам потрібно? — запитало Число.
— Ми хочемо довідатися… — почав був мій попутник, але Число перебило його:
— Ви не маєте права мене питати, я нічого не знаю, адже я — Число, я нічого не знаю, знають мене.
— Тоді ми підемо звідси. На нас чекають у божевільні, — мовив Косоокий. — Дозвольте нам скористатися з вашої гірки для катання.
— Прошу, — відповіло Число.
Кілька дощок у стіні відсунулось убік, відкривши гірку для катання, точнісінько таку, які стоять на ярмаркових площах.
Ми сіли, Косоокий спереду, а я — ззаду, й поїхали. Спершу ми зробили кілька віражів по пологому схилу, а коли почався крутий спуск, зі свистом помчали вниз, так що аж дух захопило. Косоокий зняв з обличчя маску, стягнув із себе костюм і, підносячи його окремі частини вгору, щоб вони, як вимпел, залопотіли на вітрі, жбурляв їх геть. Я робив те ж саме, що й Косоокий.
Здавалося, спускові немає кінця й краю. Та ось ми побачили, що наближаємося до мети. Звідкись долинуло знайоме мурмотіння голосів, і, коли навколо розвиднілось, я побачив, що лежу в ліжку, а мої сусіди починають уставати. Минуло кілька хвилин, поки я отямився. Посміхнувшись, я устав. Моя, нічна сорочка була чиста й ціла. Вдягаючись, я розмірковував про свій дивний сон й уже майже шкодував, що захоплюючі пригоди в незнайомому місті так раптово обірвалися, змінившись картиною лікарняної палати.
Навіть під час сніданку я все ще не міг забути подій минулої ночі. Час від часу я крадькома зиркав на Косоокого, який сидів неподалік од мене за столом і, як звичайно, з насолодою сьорбав каву. Хоч було абсолютно ясно, що все це мені тільки примарилося уві сні і що він навіть не здогадується про мандрівку, яку ми зробили разом з ним, я дивився на нього іншими очима, навіть не помічав у нього на обличчі безтямного й безпорадного виразу, притаманного божевільним. Більш того, мені здавалось, ніби його обличчя, коли він старанно жував, світилося лагідною гідністю. На ньому не було видно жодних слідів сіро-затхлої цвілі божевільні.
Після сніданку я вийшов у парк і тут побачив його ще раз — він стояв, упершись носом у стовбур свого улюбленого дерева.
По обіді ми з ним зустрілись. Старий, сильно скосивши очима, нерішуче пішов мені назустріч по вкритій жорствою доріжці. Наблизившись до мене, він зупинився, подивився мені прямо в вічі і мовив:
— Ну, то що ви скажете? Гм… Черв’як, ха-ха-ха… а потім іще й Число!
Щиро кажучи, мене це зовсім спантеличило. Я твердо вирішив серйозно поговорити з професором і якомога швидше тікати звідси; адже мене зовсім не приваблюють таємниці, від яких мені стає моторошно.
Хвалити бога, професор погодився, хоч я і не відкрив йому причини, що так несподівано примусила мене поспішати. Розповівши йому вчора чималий шмат своєї історії, я запитав, чи довго ще він тут мене триматиме. Він висловив надію, що тижнів через два я буду на волі, оскільки його звіт уже майже готовий; але перш ніж я випишусь з лікарні, йому дуже хотілось би познайомити мене із своєю дружиною. Я попрохав його відкласти це на наступний тиждень, бо я був іще надто збентежений, щоб зустрічатися з кимось із так званих нормальних людей. Я ніяк не можу позбутися враження, що наше життя — це танок на лезі ножа, і варто хоч трохи оступитися чи кинути побіжний погляд кудись убік, як ми потрапляємо в обійми божевілля.
Певно, професор теж помітив, що думки мої стають дедалі плутаніші. Кілька разів він перебивав мене запитаннями і нарешті зауважив, що сьогодні моя розповідь дуже нерівна й не має тієї логічної завершеності, якою вона позначалася досі.
І справді, цього разу моя розповідь була важка для розуміння і плутана. Оповідаючи, в яке непевне становище поставила мене смерть компаньйона, я додав, що мені почало здаватися, ніби гноми, які без упину сходили з конвейєра, одного дня задушать мене. Зовсім несподівано я став власником великої фабрики. Щоправда, численні замовлення надходили й далі, і майстри різних профілів, безперечно, могли випускати гномів своєчасно і без пильного ока Вивірки. Отож, поховавши свого друга і виконавши його останню волю (на могилі у нього я поставив чудового скорботного гнома з такими ж лагідними очима, які мав хазяїн фабрики), я зміг зайнятися далекосяжними планами удосконалення виробництва. Спочатку я весь поринув у цю світлу і здорову справу. На жаль, у властей з цього приводу були свої міркування. Вже через кілька днів мені надіслали великий матовий формуляр, у якому я мав заповнити безліч граф, висвітливши у такий спосіб дані про свою спадщину.